#ukrpryroda
Показ дописів із міткою виробництво. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою виробництво. Показати всі дописи

Одяг має стати безпечнішим

Багато текстильних підприємств використовують отрутохімікати. Проте після того, як їм почав "докучати" критикою Greenpeace, дедалі більше компаній хочуть перейти на безпечні замінники.
"Виробники модних виробів зловживають річками, використовуючи їх як канали для стоків",- каже Манфред Сантен. Однак активіст Greenpeace залишається оптимістом. Він вірить, що у майбутньому будинки моди будуть створювати свої футболки та штани чистішим способом. Його непокоять хімікати, котрі застосовують у виробництві та обробці текстилю.

Деякі хімічні речовини викликають рак або впливають на гормональну систему. "Ці хімікати у країні-виробникові потраплять з фабричних стічних вод у річки",- роз’яснює Сантен. Але й пізніше, коли одяг продаватимуть в інших країнах, отрута потраплятиме у воду під час прання, додає захисник довкілля. Таким чином, каже Сантен, вони загрожують питній воді та просторові існування риб по всьому світу. Навіть якщо та сорочка безпосередньо у шафі і не отруйна, то, можливо, її виробляли із залученням шкідливих речовин.

Жодної марки без отрути

Усі провідні марки одягу застосовують такі хімікати. Це довів улітку 2012 року Greenpeace. Міжнародна екологічна організація відібрала 141 зразок одягу з 29 країн – джинси, штани, сукні, футболки, нижню білизну – та доручила незалежним лабораторіям зробити аналіз на шкідливі речовини. До текстів залучили продукцію виорбництва Armani, Benetton, C&A, Calvin Klein, Diesel, Esprit, Gap, H&M, Jack&Jones, Levi's, Mango, Metersbonwe, Only, Tommy Hilfiger, Vero Moda, Victoria's Secret та Zara.

Greenpeace розпочав у 2011 році кампанію за очищення текстильних виробів від канцерогенів

Результат шокував Сантена: "Ми знайшли хімікалії хоча й не в кожному зразку одягу, але у кожної фірми". Наприклад, у марки Zara, що належить до іспанського концерну Inditex. Лабораторія виявила у джинсах Zara виробництва Пакистану азоїдні фарбники, що викликають рак. Дитячий піджак містив субстанцію гормональної дії "етоксилат алкилфенолу" (APEO). За допомогою цих хімікатів виробники текстилю чистять нитки та одяг. Однак "етоксилат алкилфенол" утворює у воді отруйні для риб сполуки.

"Це відомо вже 30 років",- розповідає керівник об’єднання TEGEWA Алекс Феллер. Це об’єднання якраз представляє хімічні компанії, котрі виробляють подібні засоби очищення тканини. Однак, зауважує Феллер, існують інші види такої продукції, що не завдають шкоди рибі та довкіллю, вони звуться "етоксилатами жирного спирту". Німецька хімічна промисловість ще 1986 року добровільно відмовилась від застосування APEO у миючих засобах. Загалом у Євросоюзі також застосування "етоксилату алкилфенолу" суворо регламентоване, з 2005 року його можна вживати, тільки якщо субстанція не зможе потрапити у воду. Однак у решті світу таких суворих приписів немає.

Чисті хімікалії не є дорожчими

Повної картини щодо дотримання вимог постачальниками ні у кого немає

Greenpeace звинувачує світових виробників одягу в тому, що вони вживають отруту без зайвої потреби. І ті чутливо реагують. Після початку екологічної кампанії 2011 року вже 17 великих марок, у тому числі adidas, Nike, H&M, пообіцяли повністю відмовитись від шкідливих хімічних речовин до 2020 року. Zara оголосила, що припинить використання APEO з травня 2013-го.

Однак еколог Сантен вказує на те, наскільки складно буде реалізувати ці обіцянки. "Часто вони самі не знають, які фірми що для них виробляють або переробляють",- зазначає Сантен. Це стосується у першу чергу так званих фастфешн-марок H&M та Zara, які намагаються впродовж лічених тижнів реагувати на нові тренди, створювати модні речі та доставляти на полиці магазинів.

За цим приховується надзвичайно складна логістика. Феллер наводить один приклад: "У виробника текстилю 100 або 200 прямих постачальників у Китаї, Пакистані або Бангладеш. Ці постачальники, у свою чергу, купують хімікати, яких потребують для обробки тканини, здебільшого у різних фірм. Один іде, тоді приходить на зміну його двоюрідний брат і постачає хімікати. Отже, повної картини тут ні в кого немає".

Втім, якщо існуватимуть суворі вимоги, постачальникам буде невигідно порушувати ці регламенти, інакше їх просто викреслять із виробничого ланцюга, впевнений експерт Феллер.

Він також припускає, що покупці футболок або джинсів відмову від отрути не відчують на ціні. Адже речовини-замісники піднімуть собівартість виробництва на кілька центів. Однак дорожчим буде контроль. "Фірмам доведеться робити принаймні проби тієї продукції, яку їм надсилатимуть субпідрядники",- каже Феллер.

Джерело: dw.de

Як радянський екологічний хижак винищував українську природу

Після Другої світової війни техногенне навантаження на природу в Україні суттєво зросло, що було пов'язано з масштабною розбудовою у Радянському Союзі військово-промислового комплексу та індустріальної бази, яка була його осердям.
Водночас повзуче відставання від Заходу за рівнем економічного розвитку підштовхувало комуністичне керівництво до нещадної експлуатації природних ресурсів з метою подолання технологічної прірви з капіталістичними країнами. Жертвою модернізації по-радянськи, що наздоганяла більш розвинені країни, стала, певна річ, природа.

Свого часу Нікіта Хрущов доповнив лєнінський постулат «Комунізм – це радянська влада плюс електрифікація всієї країни» словами «і хімізація сільського господарства». Таке доповнення першого секретаря ЦК КПРС не було марнослівним. На початку 1960-х років радянська хімічна галузь одержала потужний поштовх для свого розвитку. І хоча надії на побудову комунізму не справдилися, однак хімізація господарства повною мірою відбулася. Як таку її визначала радянська наука як один із магістральних напрямів світового науково-технічного прогресу.

У СРСР хімізація ще з 1920-х років була тісно пов’язана з індустріалізацією. Радянське керівництво приділяло неабияку увагу розвитку хімічної промисловості як одній із найважливіших галузей важкої індустрії. Третю п'ятирічку в Радянському Союзі (1938–1942) проголосили «п'ятирічкою хімії».

З одного боку, впровадження хімічних досягнень у господарський комплекс докорінно змінювало техніку й економіку виробництва. Такі здобутки хімічної науки, у свою чергу, ставали одним із чинників, що сприяли прогресивним економічним структурним змінам, забезпечуючи суттєве зменшення витрат на виробництво, підвищення продуктивності праці, покращення культурно-побутових умов життя населення. А з іншого, форсована хімізація у Радянському Союзі, спрямована на досягнення паритету із розвиненими країнами Заходу, призвела до метастазних явищ в економіці і катастрофічно позначилася на довкіллі та стані здоров’я населення.

Хімічний полігон

Радянська Україна стала однією зі стратегічно важливих територій, на якій розбудовувалася мережа хімічних заводів і підприємств, перш за все, зорієнтованих на виробництво мінеральних добрив для сільського господарства.

Загальна площа України становила лише 2% території Союзу, однак на ній зосереджувалася 1/4 всього промислового потенціалу Країни Рад і, відповідно, 1/4 припадала на забруднення довкілляСРСР. Причиною такої надмірної концентрації виробничих потужностей на українських теренах був низький рівень усвідомлення владоюгосподарських потреб УРСР, екстенсивний підхід до ведення господарства, нехтування екологічними розрахунками щодо наслідків для здоров’я населення і стану довкілля.

У 1950–1960-х роках на території України були побудовані та введені в експлуатацію чотири гіганти «великої хімії» – Роздольський гірничо-хімічний комбінат, Черкаський і Чернігівський заводи хімічних волокон, Дніпропетровський шинний завод. У середині 1960-х вони виробляли п'яту частину всієї валової продукції хімічної галузі.

Окрім промисловості, в хрущовські часи розпочалася активна хімізація сільського господарства, було взято курс на меліорацію земель. На поля колгоспів і радгоспів було внесено необмежену кількість мінеральних добрив і біоцидів. Виробництво мінеральних добрив в Україні у 1970-му збільшилось, порівняно з 1940-м, в11 разів.

Радянське хижацьке поводження з природою призвело до катастрофічних екологічних наслідків. Техногенне навантаження на природу супроводжувалося порушенням балансу природи, вимиранням фауни та флори, що, у свою чергу, впливало на раціон харчування людей.

Доволі швидка урбанізація й індустріалізація, надміру інтенсивна хімізація сільського господарства, посилення багатьох інших видів тиску радянського державної машини на природу – порушували біологічний кругообіг речовин у природі, перешкоджали її регенераційним механізмам, внаслідок чого розпочалося її руйнування, що прогресувало.

Приміром, нераціональне використання міндобрив спричинило появу і поширення таких явищ, як кислотні дощі, перенасиченість ґрунту солями, зростання кількості алергічних та виразкових захворювань серед населення.

Наприкінці 1960-х років Україна належала до зони найбільш інтенсивного застосування отрутохімікатів у сільському господарстві – у середньому на гектар посівних площ вносилося по 76 кг хімічних речовин. За неповними даними, на станціях доріг просто неба наприкінці 1960-х зберігалося 10 274 тонни мінеральних добрив. Внаслідок атмосферних опадів, вивітрювання та забруднення більшість із них стала зовсім непридатною. Почалось грабування ядохімікатів місцевими жителями. Складалась ситуація, яка створила загрозу не лише довкіллю, а й здоров’ю населення. Водойми стали екологічно забруднені, а населення – дедалі частіше хворіти.

Колоніальне пограбування

Однак радянська влада не особливо переймалася такими проблемами. У хімізації вона насамперед вбачала ефективний шлях для підвищення ефективності господарства й інтенсифікації соціалістичного змагання. Перед нею стояла одна мета – якомога екстенсивніше використовувати природних ресурсів для вирішення проблем нерентабельної, громіздкої та вкрай неефективної радянської економіки. У процесі хижацької експлуатації природи Москва відводила територіям УРСР вирішальну роль.

Пріоритетним напрямом такої політики стало перетворення та підкорення природи в ім’я створення нової людини та держави. Цим же обґрунтовувалося перенесення соціальних законів класової боротьби на природу.

Глибинний антигуманний характер комуністичного режиму характеризував усю суперечливість і дволикість турботи влади про довкілля. Так, у 1949-му Рада Міністрів УРСР ухвалила постанову «Про охорону природи на території Української РСР», згідно з якою заборонялось розорювати цілинні землі, вирубувати вікові дерева (перша спроба резервування територій під заповідники). У постанові було зауважено, що питання охорони природи набуває особливо важливого значення і має стати об’єктом турботи радянських, господарських, громадських організацій та всього населення республіки. Однак це була пустопорожня декларація, яка не мала конкретних результатів.

За принципом другорядності

Після смерті Сталіна у 1953-му ставлення держави до проблеми охорони природи поступово почало покращуватись, в окремі періоди навіть здавалось, що воно набирає характеру цілеспрямованої політики. Поворотним пунктом у відході більшовиків від крайніх ортодоксальних положень сталінського плану перетворення природи в Україні, стала спеціальна постанова ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР від 1958 року «Про заходи по поліпшенню охорони природи Української РСР», де відзначалося, що питання охорони природи набирає особливо важливого значення і має стати об'єктом турботи всіх господарських організацій і всього населення республіки.

Однак на практиці комуністична система продовжувала реалізовувати сталінські економічні проекти та підходи, а їхній вплив на формування антиприродної суспільної свідомості наочно відчувається й понині. Політика підкорення природи переважала над раціональними розрахунками. Радянське керівництво продовжувало зводити гігантські антиекологічні об'єкти, ігноруючи природоохоронний чинник. За часів Хрущова в Україні було закрито 16 заповідників, скорочена частина площі вже наявних.

Такий стан речей був спричинений також недостатньою на той час гостротою екологічних проблем, а сама політика щодо природи сприймалась як щось зовнішнє щодо людини, мала відтінок «благодійності». До ухвалення Конституції СРСР 1977 року юридично природні ресурси вважались абстрактною загальнонародною, а не державною власністю. Тому шкода, що завдавалась природі, юридично навіть не трактувалась як така, що була заподіяна самій державі.

Першочергове значення для комплексного формування екологічної політики мало ухвалення Верховною Радою України у червні 1960 року Закону «Про охорону природи Української РСР», яким, по суті, було запроваджено регулювання природокористування в Україні. Разом з тим він не виходив за межі поресурсного принципу, значною мірою був схожий на політичну декларацію, аніж на юридичний документ, не мав належного механізму реалізації. Неспроможність цього документа виконувати свої регулювальні функції в умовах командно-адміністративної системи призвели до швидкого наростання протиріч між інтересами захисту довкілля та подальшого соціально-економічного розвитку.

Починаючи з 1970-х років політична концепція вирішення екологічних проблем, що накопичувалися, у зв’язку з реальними проявами негативного техногенного впливу почала розвиватися значно швидше, ніж у попередні роки. Прийняті заходи, спрямовані на вдосконалення природоохоронної політики були більш дієвими. Однак орієнтована виключно на адміністративно-командні методи реалізації природоохоронна політика у радянський період не підкріплювалася стимулювальними механізмами і засобами економіко-податкового характеру.

У цей час природоохоронні заходи мали доповнювальний характер щодо господарської діяльності. Причому остання розглядалась майже виключно ізольовано, з безумовним пріоритетом. На практиці всі заходи влади з охорони довкілля залишались формальним, пустим політичним фразеологізмом і майже не впливали на покращення екологічного стану України.

Зважаючи на такі підходи, екологічна ситуація в Україні продовжувала погіршуватись, набираючи порівняно з 1950–1960-ми роками якісно нової складності. Широкий загал не мав доступу до правдивої інформації про справжні масштаби і характер забруднення природи, що також не сприяло зростанню ефективності екологічної політики.

Всі заходи влади, які вона вживала похапцем наприкінці 1970-х, не могли суттєво покращити цієї ситуації. «Турбуючись» про будівництво соціалізму та техногенну гонку, радянські керманичі ухвалювали рішення, які нерідко нівелювали попередні, спрямовані на покращення стану довкілля.

Автор: Альбіна Діхтяренко
Джерело: tyzhden.ua

Жуки врятують людство від вимирання

Ймовірно, ферми з вирощування личинок жуків найближчим часом виявляться більш затребуваними, ніж м'ясо-молочні. Такий прогноз зробили голландські вчені, пише The Kiev TimesНа їх думку, саме жуки не дадуть людству померти від голоду. За підрахунками вчених, потреба жителів планети у білковій їжі в найближчі 35 років зросте на 80%. До того часу чисельність населення Землі наблизиться до 10 мільярдів. Тоді людство почне масово вирощувати личинки борошняних жуків і зофобасів. Таке виробництво вимагає значно менших економічних витрат, і вигідніше екологічно, ніж, наприклад, корівники, відзначають фахівці.

Джерело: fakty.ictv.ua

Екологічніше виробництво цементу - німецький приклад

Виробництво цементу потребує багато енергії та спричиняє чимало викидів СО2 - 4 відсотки від глобального обсягу викидів. Нові технології дозволяють виробляти цемент значно екологічніше.

Виробництво цементу – великий бізнес. Така сировина, як вапняк розігрівається у спеціальних печах до температури 1500 градусів за Цельсієм. Температура викидів на виході з печі становить близько тисячі градусів. Частково ці високі температури використовують для сушіння та первинного нагрівання сировини. Однак близько двох третин енергії часто просто втрачається.

Баварський Portland–Zementwerk у Родорфі став значно більш енергоефективним та екологічним. Від червня 2012 року залишкове тепло крутить турбіну, що виробляє електроенергію.

Гельмут Ляйбінґер, технолог Portland-Zementwerk

Тестова фаза пройшла успішно, тішться Гельмут Ляйбінґер, технолог Portland-Zementwerk у Родорфі. «Ми виробляємо від п'яти до шести мегават електроенергії». Це відповідає споживанню електроенергії у більш ніж 16 тисячах домогосподарств або 30-и відсоткам потреби в електроенергії цементного заводу. У такий спосіб завод у Родорфі може заощаджувати близько 31500 тонн викидів СО2 на рік.

Низка переваг

Але йдеться не лише про це. Цементний завод також заощаджує воду. У минулому підприємству було потрібно щогодини приблизно 30 кубометрів води, тобто фактично цілий басейн, щоб охолоджувати розігріті до температури 430 градусів викиди. Завдяки новій технології одержання струму тепер потрібно лише 35 кубометрів води у замкненій системі.


«Це зразок для інших цементних заводів і в Німеччині, і в Європі», - вважає Беттіна Рехенберґ з федерального відомства з питань довкілля. Водночас вона додає, що цю модель не завжди можна з точністю один до одного перенести на інші заводи. Адже кожне підприємство має власні особливості, технологічні процеси теж мають відмінності. Також важливо, наскільки волога сировина, додає Фолькер Геніґ, керівник дослідницького інститутут цементної індустрії в Дюссельдорфі. Так, приміром, сировина в Родррфі містить близько 5 відсотків води. Інші цементні заводи використовують матеріали з вищим показником вологості. «У проміжку між десятьма відсотками вологості або й більше потрібно всю теплоту резервувати для сушіння», - пояснює Геніґ. Тобто для виробництва електроенергії у такому разі тепла не залишається.

Інвестиції і ще раз інвестиції

Перехід на нові технології вимагає солідних інвестицій. Portland–Zementwerk вклав у процес виробництва струму з надлишкового тепла близько 31 мільйона євро. Ці інвестиції окупляться приблизно за 10-12 років, вважає технолог Ляйбінґер.

Ідея цілеспрямованого використання тепла відпрацьованих газів не нова. І Німеччина у цій сфері так само, як і решта Європи, перебуває лише на стадії розвитку. Натомість зовсім по-іншому там, де електроенергія коштує значно дорожче, наприклад, в Японії. Або там, де забезпечення електроенергією не є стабільним, наприклад, в Китаї. 500 цементних заводів у цих двох країнах вже нині застосовують ці технології.

Джерело: dw.de