#ukrpryroda
Показ дописів із міткою Щербак. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Щербак. Показати всі дописи

«ЗБРОЯ СУДНОГО ДНЯ» ЮРІЯ ЩЕРБАКА

Юрій Щербак, чия мудрість виростає з великої любові до людей і великої відповідальності перед Богом, подарував нам свою нову книгу – «Зброя Судного Дня : документально-фантастичний роман» (К.: Ярославів вал, 2016. – 360 с.).

Епіграфом до книги взято слова з Об’явлення Іоанна Богослова: «І зчинилися блискавки, голоси і громи, і стався великий землетрус, якого ще ніколи не було, відколи живуть люди… І розпалося велике місто на три частини; розвалилися й міста народів. І зник кожний острів, і не стало гір» (16:18-20). 

На презентації книги, що пройшла при переповненій залі в Музеї літератури, Юрій Миколайович, вдягнений, незважаючи на літню спеку, за дипломатичним етикетом у темний костюм, білу сорочку й темну краватку, наприкінці свого заключного виступу, коли нібито вже все сказали про нього і про його книгу визнані й по-справжньому музейні метри літератури, промовив, вірніше вигукнув, долаючи спазм від хвилювання, що стиснув горло (і не тільки в нього): «Бороніть, захищайте свою Україну! Якби я був хоч таким, як коли зірвався Чорнобиль, я б взяв автомат…», але тут підступний спазм усе ж таки перейняв його слова, сказавши набагато більше від вимовленого з таким стражданням і болем.

Це робить за автора його документально-фантастичний роман. Перший раз я читав «Зброю…» на одному подиху – сюжет настільки захоплює, що весь час хочеться йти далі й далі, незважаючи на пізній час, тим більше, що усі ті події відбувалися на наших очах і ми самі були їх свідками й учасниками. Багатьох персонажів знали й знаємо особисто, хоч прізвища їх трохи, щоб можна було усе ж таки впізнати, змінено у книзі. 

Другий раз я зчитував «Зброю…» з Простору, і відкривалися нові й нові грані (наче з унікальної, вирізьбленої на дереві тонкими гранями з двох боків Чернігівської ікони Спасителя, де, якщо дивитись з одного боку –  бачиш передчуття невимовних страждань на лику Богородиці, а глянеш з іншого – і відкривається момент розп’яття Сина Божого, що його уже побачила Божа Мати), і магічно прокручувалися в уяві майстерно виписані образи, з яких проявляється Задум Того, Хто водить рукою великих художників і письменників (Юрій Миколайович традиційно пише свої твори від руки). 

Перше враження – це фантастично-документальний роман, безпристрасно правдивий літопис сьогодення. Але не лише фотографічно точний, а вже осмислений, з відстані років так у п’ятдесят, що перегукується з «міражами 2077 року». Безжально точні оцінки драми, що розігрується на наших очах, ролі очільників України, Росії та інших держав і їх майбутнього місця в історії, яке не залежатиме ні від довжини рахунків в офшорних банках, ні від зібраних на землі скарбів, відкладених за кордоном для безбідного життя розбещених нащадків, які все одно не зроблять їх щасливими. Бо, можливо, щасливішими від них стали ті герої, хто віддав своє життя за волю на Інститутській у 17 років і був покритий синьо-жовтим стягом на Майдані. 

Точний, як у колишніх лікарів, діагноз суспільної хвороби цілого народу. «Ці люди не розуміли, що такі хвороби, як проказа, не можуть бути вилікувані за кілька днів. Але і миритися з ними далі не можна.

Розкриття таємниць попередньої влади, яка побудувала посередині Європи кримінально-клептократичний режим, зруйнувало останні українські міфи… 

Не встигли нові революціонери-реформатори всістися в ще теплі від попередників владні крісла, як суспільство дізналося про тягле існування тіньового уряду олігархів, що й далі таємно керували країною, грабуючи залишки її багатств. За ними невідступно слідували гієни меншого калібру, які не збиралися переходити на вегетаріанські харчі.   

Ця глибока тріщина в суспільстві, яке мріяло про очищення та встановлення європейських правил гри, стала причиною все більшого недовір’я між владою і народом… Влада не розуміла, що обманути можна виборців, а не народ» (с. 216-219).

Ознаками наближення Судного дня була не тільки війна, а й «зневіра і розчарування: тотальне, всеосяжне розчарування українців бандитською державою попередніх правителів, яка вперто не бажала вмирати навіть після Майдану… Молоді люди питали: за що нас кличуть воювати? (с. 129).

Оце «питали» викликало згадку про питання Шевченка 170-літньої давнини: «Один у одного питаєм: Нащо нас мати привела? Чи для добра? Чи то для зла? Нащо живем? Чого бажаєм?». 
Юрій Щербак дає таку відповідь: «Україні найбільше потрібна була єдність. Історія вимагала від нації нових лідерів…, кого не звабили золоті міражі, хто готовий був покласти життя в ім’я України. Країна чекала українських Пілсудських, Черчиллів, де-Голлів, Моше Даянів, Ататюрків» (с. 219).   

Автор, не втрачаючи часу, дає свій план розвитку заради порятунку країни, яким він реально мав би бути. «Зброя Судного дня» – це, без жодного перебільшення, громадянський подвиг Юрія Щербака. 

Юрій Миколайович добре розуміє, що його твори, як людини неймовірно інформованої, допущеної до багатьох державних таємниць, стають об’єктом прискіпливого аналізу розвідок не однієї країни – і тим не менше пише документально-фантастичний роман про начебто таємне відтворення ракетно-ядерної зброї, коли вирішується доля України. І дає покроковий алгоритм створення зброї для відстрашення Армагеддону.

Що це – знання справжнього стану речей чи тільки фантазії, до речі, не тільки письменника й дипломата, а й державного діяча і вченого з широкими академічними зв’язками?

Відповідь на хвилююче багатьох питання відкривається у діалозі з «президентом Ізраїлю, легендарним 91-літнім Шимоном Пересом – найстарішим на Землі главою держави», який (діалог) насправді був, коли Юрій Щербак працював послом України у цій постійно воюючій за своє існування державі. 

Мені теж випало бачити й чути цього «біблійного старця з пергаментною засмаглою шкірою, височезним чолом, оточеним щільним йоржиком його волосся, і живими карими очима» на Йоганнесбурзькому саміті зі сталого розвитку, де він розпочав свій виступ словами: «І узяв Господь Бог людину, і оселив її в Едемському саду, щоб доглядала його й оберігала…». А завершив простим питанням до лідерів 197 країн планети: «Коли починається день і закінчується ніч?», і сам дав відповідь на нього давньою притчею. Кожен мав би дати собі таку відповідь, або хоч би підглянути у мудреця.

Найбільше запало в душу одного з персонажів, а можливо, й самого автора «Зброї…» не те, «що Перес народився в Білорусії, що знав сім мов, серед яких – вільно володів арабською, не те, що пристрасно любив поезію і сам писав вірші, що працював на дванадцяти міністерських посадах і двічі був прем’єр-міністром Ізраїлю, а те, що в 1960 році започаткував Ізраїльську ядерну програму і став ініціатором створення ядерних центрів «Нахаль Сорек» і «Дімон». 

Організувавши наукове бюро, Перес перетворив його на центр науково-технічної розвідки, яка налагодила отримання надтаємної оборонної інформації від ядерних країн. До 2000 року за кількістю одиниць ядерної зброї Ізраїль посідав шосте місце у світі – 100-200 боєзарядів».

Україна у 1991 році була ТРЕТЬОЮ ядерною державою в світі, перевищивши ядерні сили Великої Британії, Франції та Китаю разом узяті. Тактична ядерна зброя нараховувала 2465 ядерних боєзарядів. Стратегічна зброя складалася з 176 міжконтинентальних балістичних ракет з 1240 ядерними боєголовками. Крім того, стратегічні ядерні бомбардувальники, що базувалися в Україні, призначалися для доставки 600 крилатих ракет далекої дії з ядерними боєголовками (с. 46). 

Україна першою і єдиною з ядерних держав світу віддала свій надпотужний ядерний арсенал, вартість якого перевищувала сотні мільярдів доларів. 

«В результаті шантажу з боку Росії та США 5 грудня 1994 року в Будапешті було підписано меморандум «Про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї», згідно з яким Росія, США і Велика Британія гарантували Україні збереження суверенітету і територіальної цілісності взамін за її приєднання до ДНЯЗ. Це був обман глобального масштабу» (с. 48).

«Ваша війна дуже схожа на те, з чим має справу Ізраїль, – зауважив Перес. Це не традиційна війна двох держав і двох армій. Ізраїль, правова держава, змушений постійно вести війну з терористичними формуваннями, які не визнають ніяких законів, жодних правил.

Взагалі, мені здається, що Україна занадто розраховує на підтримку світу. У 1948 році, коли розпочиналася війна за незалежність, Ізраїль був самотній. Нас звідусіль оточували вороги і ми перемогли тільки завдяки самовідданості та єдності… Я знаю, що у вас був свій Голокост. Голод. Невже це так і не об’єднало українців? Я бував в Україні і знаю, яку розкішну землю дав вам Бог. Але ми теж любимо свої пустелі і своє каміння. Бо колись Господь поклав руку на плече нам, і сказав: «Ось твій дім. Захищай його». 

На питання посланця з України: «Вашу єдність і рішучість, мабуть, підсилює ядерна зброя…», Перес розсміявся і розповів невеличку історію, «коли мій добрий друг Амрі Мусса – екс-міністр закордонних справ Єгипту і генеральний секретар Ліги арабських держав попросив звозити його в Дімону і показати виробництво ядерної зброї. Я сказав йому: «Дорогий Мусса! Якщо я повезу тебе туди, і ти нічого не побачиш – ніякого виробництва, ніякої бомби, – ти станеш для нас небезпечним. Розмови про ядерну зброю – це важливий елемент стримування, відстрашення. Це – як оповідання єврейських пророків про гнів Господній, про Судний день…» (с. 38-41).  

Чи не заради такого ж стримування і відстрашення «вигадав» свою «Зброю Судного дня» Юрій Щербак?

А, може, й не вигадав, бо далі вкладає в уста одного з персонажів «Зброї…» – академіка, колишнього куратора оборонно-промислового комплексу, соратника президента такі слова: «Науково-технічний потенціал, досвід, нагромаджений у процесі подолання Чорнобильської катастрофи, дозволять нам досить швидко створити ядерну зброю. Враховуючи ізраїльський досвід, це має бути зброя не для війни, а зброя відстрашення. Зброя помсти. Зброя останньої надії» (с. 42).

Ще раніше автор попереджав: «Щоб уникнути катастрофи, треба шукати нові шляхи побудови суспільства. Старі проекти розвитку цивілізації вичерпано. Перш за все – так званий демократичний проект. Влада більшості над меншістю. Не може одна людина – навіть найгеніальніша, а вождями, гетьманами чи президентами стають, як правило, унікальні мерзотники і честолюбні параноїки, – втілювати волю і мрії мільйонів людей. Не може якась жалюгідна епітеліальна клітина керувати організмом людини» (Час смертохристів: міражі 2077 року, с. 450).

У «Зброї Судного дня» Юрій Щербак спростовує ще одну, здавалося б, непохитну істину: 
«І нехай не кажуть прекраснодушні публіцисти, що народ «ніколи не помиляється», що «особа народу священна». 

Народ помиляється, а більшість ніколи не знаходить істину.

Не помиляються лише одиниці – люди совісті, пророки, апостоли, філософи, інакодумці, генії, які гинуть раніше за всіх» (с. 128-129).

Вихід у відкритий простір людської цивілізації найперше призводить до роздумів про Бога. Так, у романі брати-близнята – Борис і Гліб, перший з яких став ігуменом Лукою Михайлівського Золотоверхого монастиря, що вдарив у дзвони вперше через декілька століть після монголо-татарського нашестя (чи не для цього він був відновлений у незалежній Україні?), відкрив брами битим і пораненим на Майдані, другий – полковник ЗСУ, що повернувся з фронту, поранений, для підпільного командування військовим сегментом проекту «Рось» з відновлення ракетно-ядерної зброї – ведуть вистражданий кожним по своєму діалог про релігію і про Бога (с. 167-171).

«Глібе, ти мусиш розуміти, що це не просто російсько-українська війна, все набагато глибше, – продовжував ігумен Лука. – Це війна між двома релігіями: релігією держави, яка поневолила свою церкву, яка заволоділа тілами й душами своїх підданих, на небесні престоли всадовила ненависть, рабську покору і жорстокість. І наше православ’я – релігія вільних людей, які сповідують Христові ідеали любові, прощення, спокути власних гріхів…
– Твоє християнство застаріло. Потрібне нове християнство – з мечем. 
– Ти помиляєшся, брате, щодо християнства. Воно не таке примітивне, як тобі здається. В одному зі своїх послань апостол Павло сказав: «Все за Законом очищається кров’ю, і без пролиття крові немає прощення». Пам’ятай, що сказав Господь: «У мене помста, і я відплачу». Він – а не ти (с. 167-171).
– Твій Господь запізнюється зі своєю помстою. Часом я взагалі думаю – а чи є Бог на небі? За що він нас так карає? Чому гинуть наші кращі люди?
– Господи, Глібе, бідний мій… що в тебе в душі? Ти хоч колись сповідався?
– Оце моя сповідь перед тобою.
Ігумен заплакав по-дитячому, як колись, коли його ображав несправедливо Гліб. Той встав, зачепивши краєм столу поранену ногу, і незграбно обійняв брата» (с. 171). 

У Біблії сказано, що під час Судного дня людей (воскреслих і живих) буде суджено за їхніми вчинками, і Божий присуд означатиме для них або вічне життя, або знищення (Об’явлення 20:12, 13). Судний день не буде короткочасною подією, яка триватиме всього 24 години. 
На перший погляд видається, що Судний день у «Зброї…» Щербака – це війна, агресія, яку можна й треба відстрашити ракетно-ядерною зброєю. 

Проте Судний день у романі – різноликий, не раптовий, і зовсім не день, а стан, процес, коли ментальні гріхи людей і народів переходять чи можуть перейти в гнів Господній і кожен отримає свій присуд. 

Судний день – це не тільки Армагеддон третьої світової війни, яка, за оцінками автора, вже розпочалася: «2014 рік увійде у світову історію навічно – як рік початку Третьої світової війни, хоча мало хто повірив у це одразу… 

На українські мирні землі увірвалася світова історія в її найтрагічнішій формі – формі війни, урагану вогню та крові.

Руйнівний стовп усесвітнього торнадо перемістився з азійських, близькосхідних і африканських периферій знову в Європу, нагадавши про 1914-й та 1939-й роки.
Україна опинилася на межі загибелі» (с. 7-13).

«Зброя Судного дня» написана, вірніше, сотворена Юрієм Щербаком ще в більш досконалому, ніж раніше, витонченому, його власному Стилі Образів. Кількома мазками автор так змальовує образи, що начебто бачиш їх наяву, не помічаючи скупих, точних до дрібниць, енергетично наповнених рядків тексту, і відчуваєш усю глибину емоцій, що звідкись піднімаються мимоволі. 

Так, лише кількома абзацами змальована вся картина життя генерал-полковника Голубка В.Ф. (командувача ракетної армії) та його сім’ї – дружини, яка «з’єднувала всі строкаті епізоди їхнього життя в один простір, бо мислила не категоріями держави чи бойових характеристик ракет, а тим вічним, що становило вищу мету її існування: життям дітей» (братів-близнят Бориса і Гліба) – від розповідей матері про те, що на місці пам’ятника Леніну на Бессарабці у 1941 році німці поставили шибеницю, щоб вішати партизан і саботажників; через цілісну і звитяжну біографію, яка «перетворилася на міраж – набір нічим не пов’язаних спогадів про неіснуючих вже людей і зниклі країни й стала купкою пожовклих паперів, старих дипломів, стемнілих від часу радянських орденів і значків»; до самотнього існування без сенсу.
«Діти виросли, мати померла. Життя Голубкове скінчилось» (с. 76-77).    

У «Зброї Судного дня» стиль образів Щербака доповнився загальною філософією Усесвіту, від чого образи набули нових проявів… 

Скупішим став сивий Щербак на емоції, коротшими стали тонкі, ніжні прояви душі, які так хвилююче були притаманні його раннім творам. Але водночас ці короткі й скупі емоції наповнились якимось іншим смислом, коли батько каже синові: «Ми живі, ми разом…, а все це… – це просто жалюгідна побутова суєта дрібних людей, яких переважна більшість. Іноді мені здається, що життя придумали дияволи, аби мати щастя побачити, як вмирають ангели» (с. 204). 

Що тут ще додати? Єдине – що такими одкровеннями пронизані буквально кожна сторінка книги, і неможливо все процитувати. Очевидно, скупість на емоції – не зовсім точне визначення, коли йдеться про безмежні відтінки життя, безкраї знання й незрозуміло звідки явлену спостережливість автора і філософське узагальнення прожитого, бачення складного за простими речами буденного життя. 

«Щастя, перетворюючись на спогади, перестає бути щастям, бо приносить біль» (с. 203), – так, по-філософськи, може зізнатися тільки мудрець, що пережив і прийняв неминуче, як Сократ узяв чашку цикути.

Тим не менше, образи Щербака, незважаючи на часом їх драматизм і трагічність, є добрими й чистими, вони наповнюють нас світлом, залишаючи в душах менше місця для тіні. Це – як такі ж світлі фільми Ельдара Рязанова, геніальні образи-перевтілення Богдана Ступки, чи Джоконда Леонардо да Вінчі у Луврі, з її досі не розшифрованою посмішкою (а, може, усмішкою), одна, у величезній залі, де немає поруч нікого й не може бути, самотня й магічна, як вічний і невловимий Образ Праматері Світу з «Нарциса і Златоуста» Германа Гессе. 

Автор завершує роман питанням-передбаченням: «…не ця бомба вирішить долю України, а воля Господня – те, чого не можемо передбачити? Він боявся того, чого не міг уявити» (с. 352).
І вже зовсім після завершення свого документально-фантастичного роману «Зброя Судного дня» Юрій Миколайович від руки внизу сторінки дописав «Від автора: Лише одну істину несе текст, створений уявою автора: будь-яка вигадка може стати правдою. Навіть Судний день».

Василь ШЕВЧУК, екс-міністр охорони навколишнього середовища та ядерної безпеки України, доктор економічних наук, професор, голова Українського товариства охорони природи

12 жовтня 2016 р.

«Енциклопедія людської совісті» Юрія Щербака

Yuriy Scherbak's photo http://www.umoloda.kiev.ua/img/content/i44/44088.gif
Задумливий, мудрий Юрій Щербак дивиться на нас і на увесь світ з обкладинки нової книги «ПОВЕРНЕННЯ БЛУДНОГО СИНА», виданої уже після його недавньої, фантастичної «ТРИЛОГІЇ ЧАСУ».

У книзі – вибрані ранні твори Щербака, твори його молодості – оповідання й повість «ХРОНІКА МІСТА ЯРОПОЛЯ», сотворені кілька десятиліть тому. 

Це – ранній Щербак, але вже змолоду проникливий у саму суть життя, його дуалізм, світло й тінь, біле й чорне. Мабуть, не випадково з обкладинки книги-збірки молодих творів сумно дивиться на нас сивий мудрий чоловік, чимось схожий на Жана Габена з французького фільму «Двоє у місті».
Сивині Мудреця не соромно за свою молодість, йому боляче за увесь недосконалий світ!  

Чому я пишу цей відгук? 
Можливо – тому, щоб пробудити цікавість у ще більшого числа читачів до глибин творчості Юрія Щербака, щоб ширилось коло тих, кого автор називає «любі, довготерпеливі мої читачі».

Можливо – із вдячності за ті вражаючі картини життя й багатогранні прояви душі, які я бачив і фізично відчував, читаючи оповідання й сказання Юрія Миколайовича, за ті чисті почуття, які я переживав разом з героями його творів. Незважаючи на часом жорстокі сторінки життя, творчість Щербака є світлою й обнадійливою, хоч нерідко – гіркою і сумною, але усе ж таки наскрізь просякнутою Добром. 

А можливо, просто не можу не писати – на мене діє якийсь невідомий, магічний і ще не досліджений «ЕФЕКТ ЩЕРБАКА», що заводить із Простору невидимі до часу кванти причетності до всього, що відбувається на Землі, відповідальності за усвідомлений вибір, будить від байдужості, пробуджує людське в людині…    
Чому саме «Енциклопедія людської совісті»? 

В оповіданні «ГАРМОНІЙНЕ НАТХНЕННЯ» (1984 р.) – одному з дуже зворушливих, хвилюючих оповідань – його герої, опинившись на концерті Антоніо Вівальді у Київській філармонії, кидають випадкові погляди на когось із присутніх у залі, немовби упізнають їх і крізь музику у них виринають спогади чи то про перше трагічне кохання, чи інша щемлива історія давно минулої, але від того не забутої молодості. І знову оголюються почуття, так і не стерті прожитим, а потім виявляється, що це зовсім не ті люди, історію стосунків з якими так хотілось би переписати, однак змінити уже нічого не можна. В уста (точніше – думки) інтелігентного, але з роками уярмленого життєвою прозою редактора енциклопедій, що втратив своє перше кохання, риючи протитанкові рви поблизу Жулян на початку ще тієї війни, автор вкладає такі слова: «І ще я подумав, що треба було б видати «Енциклопедію людської совісті» – книжку з порожніми, незадрукованими сторінками – і дати її кожній людині, щоб сама заповнювала її – змалку аж до самої смерті».

Уявляєте – кожен своїм життям заповнює білі, а значить ще безгрішні сторінки власної енциклопедії людської совісті, яку потім покладе перед воротами, що їх відкриває Святий Апостол Петро!          

Після «ТРИЛОГІЇ ЧАСУ» Щербака (2012 – 2014 рр.), яка, цілком очевидно, заслуговує на Нобелівську премію в галузі літератури, а можливо – й миру, ми знову з Юрієм Миколайовичем і нашим молодшим другом, вишуканим інтелектуалом Олексієм пили каву у «Кофе Таймі» і він подарував нам нову книгу, яка ще пахла свіжою типографською фарбою, – книгу своїх ранніх оповідань і повістей «ПОВЕРНЕННЯ БЛУДНОГО СИНА» (К.: Ярославів Вал, 2015. – 576 с.). 

Іронічно підписався: «Лауреат ШЕВЧуковської премії Ю.ЩЕРБАК, 23/02/2015». Я б з радістю погодився на заміну кількох букв у назві премії… 

У книзі – 14 оповідань і одна повість. Час не зістарив їх, навпаки – відсіяв минуще. Бо вони – про вічне, яке тісно переплетене із земним, буденним, і якого ми не фіксуємо чи просто не помічаємо, увесь час кудись поспішаючи, забуваючи, що тільки у Природи горизонт постійно віддаляється…

Про що оповідання Щербака? Мабуть, у кожного є чи ще буде своя, особиста відповідь. Не наважусь і я щось узагальнювати, очевидно тільки, що вони –  про наше з вами життя, про ті його моменти й миті, яких зазвичай не помічаємо, але які тим не менше підсвічують сенс появи на світ, вказують на прояви душі, звичайно ж, «у кого вона є…» (В.Висоцький).

Місцями оповідання й повість навіюють літературні стилі Чехова з його точністю й лаконічністю, Шукшина – з його відвертістю й оголеністю болю, Коельйо – з  його простою яскравістю складного, чи Гессе – з його духовною глибиною, філософською досконалістю і витонченістю.  

Але це – Щербак, у творчості якого переплелися просте й вічне, буденне й магічне, людське й божественне і вийшов його власний, ні на кого не схожий стиль – стиль образів… 

І справді – ти ніби й не читаєш, а дивишся захоплюючий багатосерійний фільм-розповідь з різними героями, часто дуже несподіваними. 

Бувають моменти у прочитанні-перегляді цього безперервного фільму-одкровення, коли ти просто зупиняєшся й кладеш не закриту книгу аркушами вниз, вражений, розчавлений, схвильований – невже один автор може стільки підмічати, стільки знати, так писати… 

От і в першому оповіданні «АВЕ МАРІЯ», написаному півстоліття тому (1963 – 1971 рр.), героїня – молода сільська жінка Марія, мати двох дітей, опинившись на межі «горизонту» через втрату крові, на порозі районної лікарні промовляє прості слова (з типово українською покірливістю долі), в яких бачиться таке чисте, сільське, генетично покірливе прийняття долі і від яких щемить душа: «Ти вибач, Миколо… Дітей жалко…».

Тут чомусь спливло Шевченкове: «Чи винна голубка, що голуба любить? Чи винен той голуб, що сокіл убив?» («ПРИЧИННА», С.-Петербург, 1837 р.). 
А в кінці оповідання – діалог чоловіків, ніби й ні про що, перемежовує молитва, що хрипло доноситься з приймача старого «іржаво-підзолистого кольору ЗІМу»: «Аве Марія грація плена… Аве Марія грація плена домінус текум… Аве Марія грація плена домінус текум… Амен». 

І так хочеться, щоб ця по земному свята жінка жила, ні перед ким не вибачаючись, народжуючи й виховуючи дітей…
І й я начебто теж там був присутній, сидів на сірому потертому від мішків картоплі задньому сидінні закуреного ЗІМу, де кашкетом була прикрита стара масна пляма, бачив усе це, чув молитву, але уже не з хриплого приймача, а з Неба – світлу й чисту… 

Або мовчки принишк, боячись ворухнутися, за кулісами поруч з визнаним, модним художником А., можна сказати – метром, і, затамувавши подих, слухав хвилюючу промову його дружини, яка, відкинувши тепер уже всі умовності, зізнавалася в любові й, здається, не лише до творчості іншого, усе життя одинокого художника – їхнього інститутського одногрупника, на прощанні з ним…

«Чуючи голос дружини, А. намагався пригадати її обличчя, і не міг. Звідки в цієї старої, змученої життям жінки, колись гарної, а тепер занедбаної, – вона навіть не фарбує волосся звідтоді, як син пішов до армії, – сивої, що курить весь час, малюючи свої бездарні дитячі картинки, від чого випадкові її поцілунки гірко тхнуть, – звідки в неї взялися ці слова і ці пристрасті? Ніколи А. не чув від своєї дружини нічого подібного. Щоправда, розмовляли вони останнім часом дуже рідко. Вся її промова – як негатив: усі лінії на ньому білі, а надрукуйте, все стане чорне, зовсім інше». («ВИСТАВКА», 1985 р.).    

Читаючи далі («ЩАСТЯ», 1983 р.), я бачив, як лежав на підлозі у фінському костюмі й дивився у стелю ще нової зовсім порожньої кооперативної квартири на Русанівці, доцент-отоларинголог, розкинувши руки від щастя, «почуваючись альпіністом, котрий тільки-но зійшов на Еверест… Одначе він неправий, порівнюючи себе з ними, адже це були люди з чужого, ворожого Птусі світу. Навіть обличчя в них були незбагненно-щасливі, гидко було дивитися на незрозумілу радість цих худих, сильних красунів», бо вони не мали ні румунського гарнітуру з м’якими кріслами, поставленими одне-на-одне, оскільки вільного місця у старій квартирі вже не залишалося, ні багато чого з тих скарбів, що нагромаджувалися роками у старій квартирі доцента, який віртуозно видаляв гланди у дітей. А потім спостерігав, як герой тут же на новосіллі у сусідів по будинку танцював танго з стрункою дівчиною у білих джинсах, із світлим довгим волоссям. «Йому здається, що життя його починається спочатку, що він не товстий, низенький на зріст, лисий, сивіючий, обережний доцент, повільний і нудний, якого побоюються на кафедрі, такий він правильний, а легкий у рухах молодий хлопець, дотепний, вільний, бажаний у будь-якому товаристві, немає в нього ніякого минулого, все ще попереду, ще ніяких жінок він у своєму житті не знає, тільки Марину, яку побачив уперше, одразу з першого погляду закохався. Марина танцює, побожно заплющивши очі, мила така, тонка й довірлива, від неї пахне французькими парфумами «Кліма», він пізнав цей запах, бо колись купував Ніні, але тій  запах цей не личив, бо не може будяк пахнути, як троянда». Він «знищив своє минуле ще одним фужером коньяку», вийшов із квартири і пішов до нічного Дніпра назустріч своєму невідомому майбутньому… 

На одному подиху я дивився усі 15 серій-балад із «МАЛЕНЬКОЇ ФУТБОЛЬНОЇ КОМАНДИ» (1973 р.). І дивувався – звідки ця мудрість у ще зовсім молодого автора, звідки цей зовсім інший погляд на звичні, усталені речі (як, наприклад, Олімпійські ігри: «Я вважаю несправедливим, коли на Олімпійські ігри запрошуються найсильніші, найщасливіші, найздоровіші люди землі. Ці люди щасливі й без Олімпіади… Я посилав би зовсім інших людей, для яких стадіон є чимось недосяжним, таким, про що вони навіть мріяти не наважуються…»). Звідки ця здатність проявляти стільки образів крізь прозору плівку замерзлого у лісі «Маленького Синього Ставка, де саме посередині висвічувало червоне яблуко. Я опустився навколішки й наблизив обличчя до холодної сяючої поверхні льоду. Яблуко, листя й стебла трави існували в іншому світі, безмежно далекому від наших галасливих забавок, він був поруч, цей світ, але торкнутися до нього ти не міг».

Відповідь на ці запитання (без знаку запитання!) дає сам автор: «Коли хочете знесмертити себе й зупинити час, – пишіть оповідання. Коли хочете знесмертити людей, які вас оточують, – пишіть оповідання. Замішуйте слова, наче глину, й творіть із цієї первісної матерії важку словесну плоть, де все – правда, точна й незаперечна…
Це все так, без цього, без цієї проймаючої точності кольорів і деталей не буває прози, але не забудьмо й про людину. Ось найбільша таємниця, найбільша мінливість, найбільша галактика, найбільша невизначеність – людина. Та перш ніж озброїтись телескопами, перш ніж вирушати на підбій далеких галактик, придивімось до себе. Перш ніж виголошувати вирок комусь, виголосімо вирок собі.
Все, що я пишу тут, як і в більшості своїх оповідань, пишу про себе. Все добре і все погане, все високе і все брудне, все брехливе і все правдиве – все це належить мені, все це моє. Той, хто починає писати про інших, не зрозумівши самого себе, приречений на поразку.

І ніколи не забувайте про сни. Часто в снах прокидається приспана людська совість. Колись хтось напише «Книгу снів» – і це теж буде велика правда про людину». («МАЛЕНЬКА ФУТБОЛЬНА КОМАНДА», 1973 р.).     

Юрій Щербак – великий майстер літературних образів.
Його оповідання і сказання написані не лише словами, а й наповнені образами, майстерно складеними у досконалі літературні твори, а власний стиль – глибокий, точний, об’ємний, несподіваний, іронічний (додам пошепки – місцями витончено еротичний), – є по своєму індивідуальним і досконалим. Але, читаючи, цього не помічаєш. Натомість – увесь час бачиш Образ, який майстерно виписує автор. 
Так пишуть (саме пишуть!) Великі Художники, на чиїх полотнах чи образах не помічаєш ні фарб, ні їх кольорів, а бачиш, як тремтить сльозинка в старечих стомлених очах «Святого Петра» пензля Великого Рубенса, чи розгортається небесно-земна драма на великому полотні Олександра Ісачова «Смерть Хрестоносця»…

Так і в оповіданнях-образах Щербака відкриваєш усе нові й нові фарби, шар за шаром, і глибині цій немає меж.

І ще – в образах, намальованих Щербаком, оголюються лики життя і оскали його (життя) візаві. І у ці моменти оголюються людські почуття, вони міняються, втілюються у різних гранях образів, і ти знову й знову до них повертаєшся, намагаючись зрозуміти, але вони залишаються недосяжними, бо змінюються разом із сприйняттям Світу. А у той же час відбуваються постійні віртуальні зміни Світу, його Творення і Співтворчість, у якій кожен може взяти участь сам, писати власну енциклопедію людської совісті, але потім не повинен ні на кого нарікати.
Вражає глибоке знання усіх граней і відтінків життя. Як художник інтуїтивно змішує різні краски, так майстер літературних образів змішує різні відтінки життя, яких ми часто не помічаємо за буденною суєтою. 

Крізь цю призму життя хотілося б привернути увагу майбутніх, сподіваюсь – численних «любих, довготерпеливих читачів» Юрія Щербака – до просто феноменальної повісті «ХРОНІКА МІСТА ЯРОПОЛЯ» (Передмова – 2000 р., Післямова – 2006 р., Фінальне сказання – 1968 р.).

Автор, прикинувшись дуже старим, можна сказати – древнім істориком, чиє «…тіло стомилося од нескінченного кружляння по землі, од вітру, холоду, спеки, серце працює з перебоями і ледве витримує сонячні збурення та іоносферні катастрофи», вписує в енциклопедію нашої з вами землі «хроніку» (я так і не дав собі відповідь – це історичний чи медичний термін) минулого й історію прийдешнього.

«Ось чому сиджу тепер я за письмовим столом у порожньому моєму будиночку. За вікном вітер посвистує, льодяна папороть зростає на шибках, сніги наче хтось полив синькою, земля до ночі вже повертає. Я схилився над білими аркушиками паперу, залишаючи на них ламані старечі рядки…».

У «ХРОНІЦІ МІСТА ЯРОПОЛЯ» дванадцять сказань, «переднє слово до читачів моїх благочестивих, коїх заради ся історія була написана», післямова і фінальне сказання.
Сам автор визначає їх так: «Сказання історичні, що правдиво змальовують і науково витлумачують різні події, звичаї, міфи, легенди, плітки і химерні факти та житія видатних городян міста преславного українського Ярополя у столітті від народження Христа двадцятому».

Кожне сказання Щербака – окрема історія, несподівана, приголомшлива, вражаюча, автор змішує віки, горизонти, долі – й усе це пронизане безмежною любов’ю до свого стражденного й водночас величного краю, до людей, до України-Русі («Ярополя»).   
Прочитайте чи, точніше, продивіться й ви ці сказання, цю повість про нашу з вами землю, наше коріння, наших предків, сучасників і нащадків, можливо, тоді й ми краще зрозуміємо суть давніх Шевченкових питань: «Один у одного питаєм: Нащо нас мати привела? Чи для добра? Чи то для зла? Нащо живем? Чого бажаєм?» («ОДИН У ДРУГОГО ПИТАЄМ…», Орська фортеця, 1847 р.), і задумаємось – що відповісти, що обрати для себе, куди і як іти далі? 

Ці слова нашого Великого Пророка взяті епіграфом до «ХРОНІКИ МІСТА ЯРОПОЛЯ». Юрій Щербак дає на вічні Шевченкові питання свої, відверті, правдиві відповіді. 
А ми – кожен окремо й усі разом – що скажемо ми?

Наприкінці «МАЛЕНЬКОЇ ФУТБОЛЬНОЇ КОМАНДИ», «коли всі ми зібралися на Великому Стадіоні, пофарбованому у колір хмар» («ХРОНІКА…)», де уже нікого не турбують буденні проблеми, автор пише: «Я подумав про те, що ми стоїмо – не тільки ми, маленька футбольна команда, а й… ще багато-багато людей – ми стоїмо, взявшися за руки, й ніхто не розірве цей вічний ланцюг – ніяка смерть і ніяка ненависть. І ми вже не маленька футбольна команда, а – людство».
І тільки кожен сам має дати відповіді на одвічні, непрості питання власноруч заповненими сторінками з особистої енциклопедії не приспаної людської совісті, а усі ми разом – з «Енциклопедії України-Русі», яку з такою любов’ю творить Юрій Миколайович Щербак.   

Василь ШЕВЧУК, професор, доктор економічних наук, міністр екології України (1998…2003 рр.), вдумливий і вдячний читач Юрія Щербака
9 липня 2015 р. 

«Таймон», або трилогія часу Юрія Щербака

Юрій Щербак – мислитель, дипломат, письменник, міністр екології, вчений, професор, людина-всесвіт, а для мене ще й добрий друг, старший колега й еко-побратим, звершив справжній подвиг – сотворив феноменальну трилогію: «Час смертохристів : Міражі 2077 року» (2011 р.), «Час великої гри : Фантоми 2079 року» (2012 р.), «Час тирана : Прозріння 2084 року» (2013-2014 рр.).

У мене на нічній тумбочці лежать книги Германа Гессе – Нобелівського лауреата в галузі літератури, і Юрія Щербака, поки що не лауреата цієї премії. Перед сном, залежно від прожитого й пережитого за день, я беру одну з них, читаю кілька сторінок, осмислюю, думаю, шукаю відповіді на одвічні питання «звідки, для чого або за що, куди…».

Я не просто читаю книги Щербака, насолоджуючись захоплюючим сюжетом, довершеним літературним стилем, який нагадує мені любимого нами обома Германа Гессе. Я зчитую їх з Простору, де записано усе що було, і що, ймовірно, буде. 

Однак те, що може бути, не є жорстко детермінованим, воно може змінитися, якщо, хоча ні – коли (!) ми прозріємо.

Розбудити, пробудити, відкрити зіниці душ – таку нелегку місію узяв на себе Юрій Щербак. І зробив це з притаманними йому мудрістю, прозорливістю, небайдужістю, симпатичною іронічністю, здатністю відкривати очі на звичну і тому непомітну очевидність, життєвим досвідом і врешті – Прозрінням!

Діалектику влади, життя, любові, гордині, жертовності, усього, що творить історію світу і долю людини – Юрій Щербак вплітає у захоплюючий сюжет, який, одначе, не є головною ціллю трилогії. Її мета, як горизонт для мандрівника у Всесвіті – пошук Істини, яка, відомо, у Кого зберігається.

Вершиною драматургії «Часу смертохристів» є зустріч Гайдука (головного героя трилогії) з професором Вебером, автором книг, назви яких промовляють за цілу епоху: «Психологія ненависті» (2023), «Імперський психоз Росії: дорога до краху» (2026), «Паранойя політкоректності і загибель Європи» (2030), «Нові світові демони: психопатологія глобалізації» (2036), «Небезпечна психічна хвороба: криміналізація суспільств і держав» (2058).

Вебер, чия мудрість виростала з великої любові до людей і великої відповідальності перед Богом, закликає: «… не слухайте тих, хто постійно плаче над нещасною долею України, хто скиглить і розмазує соплі… Підніміться над історією, над сьогоденням. Почніть писати історію України з чистого аркуша. Чого Вам не вистачає? У вас і у вашого народу є не тільки майбутнє, але і блискуче минуле: Київська Русь. Велика держава, яка існувала тисячу років тому. Є християнство. Степ прийшов ненадовго. Тільки скінчаться трави і почнеться зима – степові коні залишаться без сіна…

«Старий переплутав століття, – вирішив Гайдук. – Вік бере своє. Тут не коні Батия, а «черепахи» і танки Нижньо-Тагільського заводу» (стор. 449). 

У 2011 році Юрій Миколайович надписав мені на книзі: «…від усієї душі цей погляд у майбутнє (сподіваюсь не пророчий)». На жаль, через три роки Нижньо-Тагільські танки з’явилися на нашій землі…

Гнітючою реальністю стає ще одне передбачення: «…телевізійний вірус, який вражає мозок людини і викликає психічне захворювання, до синдромокомплексу якого входять прогресуючий дебілізм, емоційна тупість і стан агресивної ненависті. Назвали його TDV – Television debylity’s virus» (стор. 447). 

Щербак попереджає – щоб уникнути катастрофи, треба шукати нові шляхи побудови суспільства. «Старі проекти розвитку цивілізації вичерпано. Перш за все – так званий демократичний проект. Влада більшості над меншістю. Не може одна людина – навіть найгеніальніша, а вождями, гетьманами чи президентами стають, як правило, унікальні мерзотники і честолюбні параноїки, – втілювати волю і мрії мільйонів людей. Не може якась жалюгідна епітеліальна клітина керувати організмом людини. Керувати повинен мозок (у автора – це рада менеджерів, куди входять економічні, фінансові, соціальні, освітні, екологічні і безпекові менеджери» (с. 450).

От вам і рецепт технології конструювання майбутнього, щоб уникнути жорсткого зіткнення з ним! Чи ж слідуємо йому?

Міражі 2077 року починають проявлятися уже тепер і тут. До чого це може призвести, читаємо далі: «Одним з головних масових настроїв, що сформувалися в ті роки, стало почуття гріха й страху перед гнівом Божим. Позбуваючись влади телевізійного колективного зомбування, люди відчули особисту відповідальність за свої вчинки, почали більш гостро розуміти межу між доброчесним життям і гріхом».

А ще через 100 років, у серпні 2177 року, Світовий конгрес, присвячений причинам і наслідкам Четвертої глобальної війни, підтвердив, що «період Темряви і Страху в новітній історії людства, на щастя, скінчився: разом з відродженням науково-технологічного і промислового потенціалу, глобальної торгівлі та державного життя, відродженням збройних сил та геополітичної боротьби за ресурси, домінування і впливи, життя стало повертатися до своїх плюралістичних форм, до нових спроб людини скинути Бога з небесного престолу і зайняти його місце» (стор. 467-468).

Завершує ж Юрій Щербак першу книгу «Час смертохристів» сповіддю головного героя, у якому багато в чому вгадується сам автор, «Сину Божому Ісусу Христу з Назарета», яка закінчується такими словами: «… і змарнілий, посивілий Аскольд з блаженним виразом обличчя тримає біля грудей тримісячного хлопчика, який, вигрівши спинку на батькових грудях, дивиться вдалину, і в цьому недитячому погляді світиться задумливий спокій – я не можу знайти іншого слова, хоч ідеться про немовля. Здалося, тихий малюк бачить те, чого не дано узріти нікому з нас» (стор. 475). 

У другій книзі «Час великої гри» автором змальовано майбутню картину світу, якою вона може стати внаслідок поширення ЗОМБІ – зони особливих міжнародно-безпекових інтересів. «З’явилася дуже велика небезпека того, що наступним ЗОМБІ оголосять Україну. Тобто ваші землі, ваше зерно, ваше можливе процвітання. Вся ваша територія перейде під міжнародний контроль» (стор. 151-152).

Як і в першій книзі, фінальні слова автор неспроста вкладає в чисті уста дитини: «Я не знаю, куди ми йдемо – чи ми тікаємо назавжди з цієї землі, з цього осоружного Дикого Поля, оманливо схожого на рай, чи навпаки – повертаємось до себе, в свою країну, де нас чекають, де пам’ятають мою матінку і люблять тата, де наш дім, де неоране поле, де в повітці чекає іржавий плуг.

Вночі, коли до мене прийшло це дивне видіння, раптом прокинулася моя матінка, схопилася й заплакала – мабуть, привиділися їй та сама гора, Дніпро і чоловік із сином, що налаштувалися в дорогу, самі не знаючи – куди» (стор. 436). 

Пригадую, як після виходу другої книги «Час великої гри» ми пили каву у кав’ярні «Кофе Тайм» і Юрій Миколайович хитрувато удавав, нібито ще роздумує – писати третю книгу, чи ні. Я бачив, що думки його уже крутяться навколо «Часу тирана», але усе ж сказав: «Ви ж не залишите без відповіді останні слова дилогії – «куди»?

Не залишив. «Час тирана» у трилогії Юрія Щербака – особливо висока книга, майже апогей. Кажу «майже», бо знаю й відчуваю – сходження до нових Вершин ще попереду. З кожним сходженням відкриваються усе вищі вершини. І в альпіністів, і у мислителів.

У прозрінні 2084 року Юрій Щербак передбачає епохальне відкриття елементарної частки часу, яку називає «ТАЙМОН». Це відкриття лягає в основу «неспростовних доказів не лінійного, а викривленого, спіралеподібного і навіть зворотного руху цих часток… Всупереч догмі так званої «стріли часу» – тобто вічного руху від минулого через сучасність до майбутнього… історія різних народів і суспільств не веде їх до світлого майбутнього, а нерідко навпаки – до здичавіння, деградації, агонії, загибелі» (стор. 218).

Через незнання ефекту ТАЙМОНУ «… люди 2013 року, навіть найбільш освічені з них, що добре знали історію – але історію минулого, а не прийдешнього – не могли уявити, на що перетвориться карта світу через сімдесят років… На території Європи виникне двадцять один емірат – як результат гнилої політкоректності, фальшивої толерантності західних лібералів… Російська імперія впала, як стара напівзруйнована скотобійня, під вагою агресії Путіна проти України, його бундючних проектів відновлення колишньої величі, від всепоїдаючої корупції, алкоголізму, нерозв’язання національних питань і збайдужіння громадян. Сполучені Штати Америки припинили автономне існування… Китай …залишався загадковою силою, дбаючи лише – до кращих часів – про власні внутрішні інтереси» (стор. 219). 

Можливо, не випадково автор для позначення свого відкриття обирає назву, яка походить від двох англійських слів: «time» і «on», що разом означає «увімкнений час». 

Час на Землі увімкнений і обмежений для усіх – багача і бідняка, жорстокого правителя і простої людини, кривавого завойовника і жертви. Тільки Бог не знає меж ні у часі, ні у просторі!

Я довго не міг зрозуміти й змиритися, чому уже перед самим епілогом «Часу тирана» після нібито закодованого глибинним смислом (місцями на душу наверталися сльози) інтерв’ю Гайдука молодій, «а значить сміливій і жорстокій» тележурналістці Оксані, автор дав абзац про дебелого «Сірого Князя» з жовтим блиском очей гієни, його наглий виступ в Академії кратології (влади). 

Навіщо, думалось, – ми тільки що пережили цей сором і не хочеться навіть згадувати, треба йти далі. Відповідь знайшов у останньому абзаці параграфу, написаного курсивом: «Посеред натовпу повстанців, що оточував згарище, можна було побачити нових, ще нікому не відомих кандидатів у Володарі, очі яких світилися відблисками пожежі, стаючи жовтими, схожими на очі гієн».

І зрозумів – це застереження! Час може повернутися завдяки здатності ТАЙМОНУ рухатися й у зворотному напрямі, якщо ми будемо залишатися такими байдужими. 

«Міражі» Юрія Щербака з’єднують «Україну – Русь». І справді – «Україна не Росія», Україна – Русь! 

Це знімає дуже багато питань, історичних нашарувань, спростовує міфи, з’єднує віки, відкриває – «куди…».

Залишається гадати і з надією сподіватися – коли ж у міражах майбутніх років «Україна – Русь» знову міцно стане на обидві свої історичні ноги, як повноправна спадкоємиця великої Київської Русі – колиски християнства?

Нам украй важливо бачити – коли і куди, бо українська душа роздвоєна, розділена. І цей поділ не на Схід чи Захід, це добре видно крізь полум’я війни, що спопелило цей штучно накинутий поділ України з недобрими намірами колишніх політиків-невдах.

Роздвоєність душ є ментальною. 

Це барвисто, відверто, оголено аж до відчуття невсеоднішнього сорому демонструє діалог Гайдука і Крейди – цієї потвори «невмирущого архетипа» тієї частини української душі, за яку буває соромно. Але коли соромно, то «не однаково мені».

Читаєш слова Крейди: «Ми – народ м’який, співучий, терплячий. Ми збереглися як народ тільки завдяки нашій покорі, нашому рабству, як ви кажете. Інакше би нас давно знищили в Сибіру. А так – жили-не тужили в рабах Росії й Польщі. Жили краще, ніж наші хазяї. Бо ми – хитрі, а вони – дурні» (стор. 335). 

Ніби й так можна «тишком-нишком прожити на левадах і у вишневих садочках…». «Він (шейх Омар аль-Бакр, якому хоче коритися Крейда) що, біля кожної хати патруль бусурманський поставить, всі самогонні апарати знайде? Та наші генетики полтавські виростять під видом баранів таких свиней… Генетично модифікованих!» (стор. 335-336).

Невже ця частина української душі готова й потерпіти, аби були галушки, сало і горілка?

Зовсім недавно ми бачили на біло-синіх біг-бордах: «повысим зарплаты и пенсии». І на ці обіцянки-цяцянки знову купилися ті, хто готовий «бути рабом-малоросом»!? Добре, хоч на цей раз їх уже виявилося не так багато.

Однак потужно звучить відповідь Гайдука – Координатора України-Руси: «Запам’ятай, салоїде й галушкожере. Ти не знаєш українців. Ми не тільки народ Плуга, а й народ Шаблі. Ми вільні, горді та войовничі. Ти забув повстанців, партизанів, махновців, бунтівників, бандерівців, протестувальників. Українці вперті як у житті, так і в бою. Згадай Майдан. І не будуть коритися ніяким місцевим султанам і ніяким Омарам. Не стануть рабами»! (стор. 335).

Саме ці слова головного героя – в основі справжнього історичного архетипу українців! Саме вони відкривають шлях до Прозріння, а значить до Волі – нашої одвічної національної ідеї!

Юрій Щербак доводить, що у XXI столітті битва йде за душі, не за території! Наславши «бойову сарану» (передбачену автором інженерно-біологічну зброю), відрізавши тонку скибку від єдиного і багатого у своєму різноманітті короваю України-Русі, «імператор» програв прихильність десятків мільйонів душ. 

Чорні енергії спустошують і душі, і території. А відрізана скибка швидко черствіє… 

Хто не знає цього – неодмінно буде битим, навіть якщо кине у вир війни тисячі невинних душ заради своїх земних амбіцій. Крізь полум’я війни завжди проглядаються жовті відблиски очей гієн. 

У «Небесному Єрусалимі» Юрія Щербака «…душі найбільших злочинців, які не каються і яким немає прощення, надійно замкнені до спеціальних капсул, наче високотоксичні радіоактивні відходи. Та чи так уже надійно? – чому ж тоді на Землі з’являються все нові й нові злочинці?» (стор. 416).

«Небесний Єрусалим» Щербака – гігантське космічне місто у центрі Всесвіту, де «живе Бог, Творець матерії, життя, енергії і людських безсмертних душ».

«Бог на кожного долю родить» – сказав колись під час нашої недільної бесіди дід Петро – Український Пророк, ясновидець Петро Дементійович Утвенко із Дивина, що на Житомирщині.

Заглянувши наприкінці за горизонт у тисячу років і тільки трошки одкривши для нас «Третій закон Бога – закон збереження і вічного кругообігу душ», Юрій Щербак витлумачує, «що душі – це вічний, незнищенний потенціал природи, невичерпна скарбниця характерів, почувань, нахилів, надій, пристрастей і спогадів… Безсмертна душа не має паспорта, ця душа належить даній конкретній людині, а не державі…». І що «держави душі не мають: держави – штучні, тимчасові утворення, вічними є землі, на яких живуть народи…» (с. 414-415).

На мою думку, «трилогія часу» Юрія Щербака заслуговує на Нобелівську премію в галузі літератури, а можливо – й миру. 

Я цього щиро бажаю, але з не меншим хвилюванням чекаю нової книги Щербака, міражі якої я уже бачив у його прозрілих очах…

Василь Шевчук 
міністр екології у 1998 – 2003 роках 
професор, доктор економічних наук