#ukrpryroda
Показ дописів із міткою Україна. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Україна. Показати всі дописи

ПОСЛАННЯ УКРАЇНІ І СВІТУ, АБО ДВА СОНЦЯ ЮРІЯ ЩЕРБАКА

Послання Україні і Світу, або два сонця Юрія Щербака

Сивий, мудрий Юрій Щербак – письменник, дипломат, вчений, лікар, державний і громадський діяч – випустив у світ нове, мабуть, найдорожче, найвідвертіше і найгучніше (щоб достукатися) послання «Україна в епоху війномиру: книга підсумків і пророцтв:» (Київ: Ярославів вал, 2020. – 352с.).

Нічого подібного українська література (а можливо – й світова) ще не знала. В одній книзі – геополітика, дипломатія, нобелівського рівня література (застережу заздрісників – це лише моя суб’єктивна оцінка), філософія, культура, теологія, історія, медицина (анатомія мозку), соціально-психологічна вірусологія, воєнна справа, екологія і глобальна зміна клімату, геостратегічні передбачення (пророцтва) та ін. Вистачило б на десятки докторських і кандидатських дисертацій у різних галузях науки.

Й усе це – крізь щемливі особисті підсумки і враження від подорожей, зустрічей з історичними особистостями, від власне пропущеної крізь себе жертовної, високої і смиренної долі простих людей в усіх куточках планети:

«Упродовж усього життя я блукав від людини до людини, від землі до землі, від захоплення до розчарування, від надії до зневіри. Й знову до віри в майбутнє. Я побував у тропічних лісах Аргентини на кордоні з Бразилією та Парагваєм і в ескімоських поселеннях Канади за Полярним колом, відвідував гігантські російські заводи на Уралі, де виготовляють ядерну зброю, виступав у Кремлі й Білому домі, в Давосі та штаб-квартирах ООН у Нью-Йорку й Женеві, був гостем на американській космічній базі Вандерберг на березі Тихого океану, з якої запускали надтаємні розвідувальні супутники. Я працював у холерних госпіталях у пустельній Каракалпакії, поборював епідемії в Україні, проводжав із мису Канаверал у космічний лет українського астронавта Леоніда Каденюка, бачив проказу в сибірському лепрозорії, стояв на даху саркофага над руїнами четвертого реактора в Чорнобилі й вислуховував скарги японських переселенців у зоні катастрофи АЕС Фукусіма. Одним з перших закордонних послів відвідав американський ядерний підводний човен.

Серед особливих неповторних спогадів – як я молився в печері у Віфлеємі, де народився син Божий; на Голгофі мені показали отвір у скелі, неподалік від «офіційного» Гробу Господнього, і сказали, що саме тут насправді було поховане тіло Христа. Незабутньою стала поїздка до сектора Газа й зустріч з Ясіром Арафатом, який розповів мені – як любить Україну.

Проте не ці мандрівки визначили сенс мого життя. Ним став шлях українського, київського хлопчика до України» (с. 30-31). 

Шлях київського «хлопчика», осяяний двома містичними сонцями, який виріс і став маститим геополітиком, дипломатом, письменником, вченим – це історія шляху країни, в якій ми народилися й живемо, і хочемо, щоб в ній щасливо жили наші діти й онуки. Я б радив починати книгу з останнього тридцять першого розділу «Притча про три гори». Ця притча відрізняється від усіх попередніх фантастично-реалістичних притч, які в найбільш потрібні моменти перемежовують суворий, але літературно вишуканий текст книги.

Заключна, восьма притча про три гори – це хвилююче нерозривне кільце начебто снів «тепер вже старої людини» і реальних поглядів на життя мудрої сивої людини, що присіла відпочити на лавочці навпроти Центрального універмагу по дорозі до Майдану Незалежності, якої ніхто не помічає і до якої всім байдуже, «а друзі, співкласники, однокурсники чи дівчата моєї молодості на Хрещатику вже не з’являються. Вони або померли, або сховалися в останніх закутках своєї безсилої самотності» (с. 345).

«Я уявив своїх уже немолодих батьків – але не таких старих, як я сьогодні – як вони, потомлені, довбають залишки стін, вдихаючи їдкий цегляний пил світової війни. Хіба думали вони, що колись тут відпочиватиме їхній старий син – і тільки він згадуватиме їх у XXI столітті? Як пізнаємо ми одне одного, коли зустрінемося на небесах? Серце стискається від цих думок» (с. 345).

Така оголена відвертість і щирість автора йдуть крізь усе його послання.

Перш ніж викласти свої думки і враження на папір, я поклав справа на столику стопку з десятка книг Юрія Щербака, виданих вже після повернення з дипломатичної служби (2003), коли автор ще й працював радником з міжнародних питань президента України і голови парламенту, а зліва – «епоху війномиру». Усі попередні книги були видатними творами, але «книга підсумків і пророцтв» – це майже Джомолунгма (автор в студентські роки на домбайських скелях одержав значок «Альпініст СРСР», с. 345).

Іще раз переглянув книги «Велика шахівниця» і «Стратегічний погляд: Америка і глобальна криза» Збігнева Бжезінського (радника з національної безпеки президента США Джиммі Картера), а також «Світовий порядок: Роздуми про характер націй в історичному контексті» Генрі Кіссінджера (радника з національної безпеки і державного секретаря в адміністраціях президентів США Ричарда Ніксона і Джеральда Форда). 

Так от, «Україна в епоху війномиру: книга підсумків і пророцтв» нашого Юрія Щербака нічим не поступається найбільш резонансним книгам одних з найвпливовіших геостратегів США Бжезінського і Кіссінджера. На мою думку, вона навіть глибша й багатогранніша, не кажучи вже про літературний вимір. Просто різниця – у масштабах держав і силі їх геополітичного впливу на глобальні процеси, у тому числі війни й миру, який вимірюється рівнем економічної і військової могутності держави. 

Три головні виклики, за визначенням автора, стоятимуть перед Україною впродовж усього XXI століття, принаймні з особливою гостротою – під час його першої половини (с. 11-13):

1. Війна з Росією, яка визначила себе смертельним ворогом непокірливої незалежної України й намагатиметься знищити українську державу будь-якими методами (синдром failed state) – військовими; засобами гібридної війни; підготовкою перевороту легального – через зміну курсу держави. Мета одна – впокорити, ліквідувати українську державу та українську націю.

У «Слові печалі й надії» (с. 288-289) автор згадує, як двічі жив у Росії – вперше як евакуйований хлопчик-киянин (1941-1944), потім – як народний депутат СРСР від України (1989-1991). Пригадує, як у грудні 1941 року червоноармійці – всі вони згоріли у полум’ї війни, але врятували й витягли крізь хуртовину в російському неозорому степу загрузлу вантажівку ЗІС-5 з евакуйованими жінками й дітьми і не дали їм замерзнути й померти; а як депутат-посланець України – згадує немало шляхетних і притомних людей. 

І з сумом пише: «Ідеалом міждержавних відносин між нами могли б у далекому майбутньому стати стосунки США і Канади: це різні за історією і державно-соціальною системою країни, з однією мовою і спільними цивілізаційними рисами, але різні за ментальністю та геополітичними орієнтирами, які навчилися поважати одна одну (автор в обох з них був послом України) і співіснувати, не намагаючись (із боку СЩА) поневолити слабкішу країну. В цьому – моя крихка надія» (с. 290). 

2. Подолання жахливої економічно-технологічної й національно-психологічної відсталості України з-посеред країн Європи.

3. Побудова європейської за ментальністю, сильної, демократичної, справедливої Української держави.

СТАТИ СИЛЬНОЮ ДЕРЖАВОЮ – ось завдання для України на XXI століття, ось передумова виживання країни в конкурентному середовищі нових часів. Ми повинні вижити, завоювати право на майбутнє й утвердитися в ньому, зупинивши смертельні кульбіти й танці над прірвою (с. 11-13).

Осмислені підсумки державотворчого, дипломатичного, політичного, медичного, екологічного, життєвого досвіду і роздумів, небайдужості до долі України Щербак вкладає в розділ «Потреба в сильній державі» (с. 114-135).

Автор дає визначення сучасної національної держави (nation state), яка є найновішим витвором історії XVII-XX століть; відповідає на питання: чому народи й нації так завзято борються за статус держави? Аналізує чинники, під впливом яких формувалася українська держава, з медичною точністю ставить діагноз основних її проблем (хвороб), без чого зцілення неможливе.

«Набравши формальну і, частково, фактичну незалежність, Україна посткомуністична, дико капіталістична втратила безцінний скарб – людей, сповнених віри в майбутнє. Замість оптимізму творців у душах мільйонів українців надовго оселилася гіркота, цинізм, зневіра, безсилля, ненависть до крадіїв народних багатств. І байдужість до долі держави» (с. 121).

І як професор-лікар не тільки в галузі медицини, а й суспільних недуг, виписує рецепти оздоровлення і зміцнення державного організму:

  1. Стимулювання українського державного націоналізму, відродження патріотичних почуттів гордості за Україну та українські звершення в усіх сферах життя… Це також стосується беззаперечного статусу української мови як державної, підтримки розвитку української культури. 
  2. Збереження демократично-ліберальних принципів свободи і прав людини, свободи економічного життя та інших видів діяльності. 
  3. Побудова сильних Збройних сил України й територіальних військ, оснащення найновішими видами зброї, розробка зброї помсти – зброї Судного дня – для покарання агресора, не виключаючи – за виняткових обставин – створення ядерної зброї. 
  4. Інтеграція України в європейсько-атлантичні політико-економічні та політико-військові оборонні структури НАТО, забезпечення стратегічного партнерства з США, Канадою, Великобританією, країнами ЄС. 
  5. Стимулювання «м’якої сили України» – культури й мистецтва, літератури, кінематографа, візуальних мистецтв… 
  6. Організація спільних із зарубіжними країнами центрів науки і технології, вільних економічно-наукових зон, технопарків, створення сприятливого інвестиційного клімату для іноземних компаній. 

А також – зрушити Україну з ситуації національної ганьби: злиднів, соціальної несправедливості, з одного боку, і олігархічної системи, яка загрожує самому існуванню держави й нації, з іншого – темного боку.

Наразі, під впливом зовнішніх загроз і дрібних внутрішніх чвар, зростає частка громадян, які поділяють думку автора: «Це неприємна, суспільно-небезпечна тема, але, боюся, в XXI столітті Україна побачить військові уряди» (с. 128). Згідно з соціологічними опитуваннями, громадяни України більше довіряють своїй безстрашній армії і безкорисливим волонтерам.

Вузловим актуалітетом для виставлення на правильні рейки модерної української держави XXI століття автор, з усіх можливих моделей побудови держави (соціалістичної, олігархічно-феодальної, ліберально-«безбережної», національно-демократичної, націоналістично-авторитарної, консервативно-диктаторської та ін.), перспективною для України уявляє національно-демократичну модель українського ліберально-демократичного політичного націоналізму європейського типу (с. 130).

Ідеологія поміркованого демократичного державного націоналізму (на якій будується більшість європейських держав, а також США, Канада, Мексика, Бразилія, Австралія і т.п.): це – віра в Україну, служіння національним інтересам України; це – здатність спертися на всі патріотичні сили українського суспільства: етнічних українців, які мають становити серцевину, хребет цієї системи, росіян, поляків, білорусів, євреїв, кримських татар, представників інших народів, які разом добровільно утворюють українську політичну націю, що будує національну державу Україна (с. 130).

Роботу варто проводити під гаслом «Ми родом з Київської Русі».

При цьому «…корабель української державності – цю застарілу, занедбану, недоладно-корупційну, незбалансовану конструкцію, що перебуває у штормовому морі під прицільним обстрілом ворога, – доведеться перебудувати, модернізувати, захистити додатковою бронею на ходу, без заходження в тихий порт, де є сухі доки й головне – є час, необхідний для прийняття оптимальних рішень.

Цього нема, й навряд чи Україні буде дано шанс зволікати з ремонтом, витрачаючи час на дрібні чвари…» (с. 129). Очевидною є першочерговість розв’язання проблеми єдності нації, ідеології побудови держави – цих духовних підвалин майбутнього. Люди повинні розуміти, за що вони борються, яке майбутнє вони будують» (с. 131-132).

Пафос книги Юрія Щербака – у трьох коротких, вистражданих рядках:

«Бережімо українську державу.

Вона потрібна кожному з нас.

Якщо не сьогодні, то завтра – неодмінно» (с. 135).

Вражає розділ «Зброя і війна майбутнього» (с. 239-252) – від історії гігантського кількісного і якісного стрибка озброєнь у XX столітті під час першої і другої світових воєн, до нових видів зброї – найсучасніших і найдорожчих – для третьої світової війни у XXI столітті (пророцтва щодо війни, або ж геостратегічні передбачення, не детерміновані жорстко, можливі й варіанти, а імовірність найгіршого з них – глобальної ядерної війни у четвертому десятилітті багато в чому залежатиме від долі України у третьому десятилітті, і це має вповні усвідомити цивілізована світова спільнота).

До нових видів зброї майбутнього автор, зі знанням справи, відносить:

1) штучний інтелект («елементи такої зброї вже існують…, причому керувати такими знаряддями смерті може анонімний електронний мозок»);

2) електромагнітна зброя («E-bomb, як називають цю зброю, стане незамінною у війні майбутнього…»);

3) лазерна зброя (нагадує «промені смерті»…);

4) безпілотні системи зброї (літальні, наземні, надводні та підводні апарати…);

5) гіперзвукова зброя («ракети, снаряди чи літаки, які рухаються з гіперзвуковою швидкістю, легко долають протиракетну оборону, а при попаданні в ціль виділяють колосальну кінетичну енергію руйнування»);

6) майбутня війна в космосі («у війні майбутнього переваги досягає той, хто може розмістити в космосі найбільше і найефективніше з’єднання розвідувальних і комунікаційних супутників»);

7) використання Великих Даних (Big Data) у воєнних цілях («може дати нові знання про людське суспільство, економіку, бізнес, природні процеси, психологію і поведінку людини, …зрозуміти стратегічну вразливість мостів через Дніпро, пізнати слабкості й недолугості державного механізму – й використати це знання під час війни»);

8) генетична, біологічна, хімічна зброя («створення нового типу Homo sapiens – «людини воюючої» – з запрограмованими бойовими характеристиками: відсутність страху, безжальність, жертовність, підпорядкування будь-яким командам»);

9) кіберзброя, кібервійна («могутня зброя, яка може призвести до мільйонів людських жертв та масштабних руйнувань. І зброя ця вже застосовується на нашій землі нашим ворогом» (с. 243-251).

Дивовижну обізнаність дипломата у нових видах зброї майбутнього, який недаремно провів свою службу в таких високотехнологічних країнах, як США, Ізраїль, Канада, і лікаря, який боровся з найнебезпечнішими епідеміями XX століття, Юрій Щербак підсумовує: «Цей короткий, звичайно ж, неповний огляд нових видів зброї, що застосовуватиметься (!) в XXI столітті, в епоху війномиру, наведений не для того, аби зайве полоскотати нерви читачеві чи налякати його зловісними примарами майбутнього – хоча причини для остраху є і вони очевидні…

Але хоч би що казали IT-шні ентузіасти про війну роботів, на плечі живої людини – солдата, офіцера – падає основний тягар боїв, а це – обпалені, розірвані тіла, тяжкі рани, контузії та депресії, це – ступінь мужності й мотивації солдата, який боронить свою землю (згадаймо безсмертних українських «кіборгів»).

Навіть найсучасніша зброя може відступити перед твердістю солдатської волі.

Так було, і так буде» (с. 251-252).

Україна володіє, здатна і має право розробляти й виготовляти більшість з перерахованих вище сучасних видів зброї майбутнього для свого захисту.

Проте не менш вагомою має стати «м’яка сила України» (с. 188-195). Автор цілковито підтримує й розвиває стосовно до України концепцію «м’якої сили» всесвітньо відомого американського політолога Джозефа Ная.

Свою зустріч з ним письменник Юрій Щербак описує так: «Худорлявий високий лисий чоловік мого віку, з живими рисами обличчя, в якому проглядало щось азійське, подивився на мене чорними очима, затиснутими у вузьких шпарках повік. Я представився як посол України в Канаді, й він, уважно змірявши мене поглядом, написав кілька теплих рядків на книжці, що її презентував в Оттаві. Книжка ця – «The paradox of American Power» (2002), в якій автор розвиває концепцію «м’якої сили» (с. 188). 

Згідно цієї концепції силу чи слабкість держави визначають три головні джерела сили: військова могутність, економічна успішність та «м’яка сила», яка зводиться до ролі культури в процесах взаємодії держав, їх впливів одна на одну, а «перемога іноді може залежати не від того, чия армія переможе, а від того, чия історія переможе» (с. 189-190).

У висновках автора, який не тільки тривалий час був членом і очолював Комітет з національних премій України ім. Т.Шевченка, а ще в студентські роки «друкував у медінститутській багатотиражці свої перші оповідання, вірші й рисунки, й опановував на піаніно доволі складну техніку виконання бугі-вугі» (с. 344) і згодом по життю зустрічався з видатними мистцями світу, ніхто в Україні і в середовищі глобального українства (великі діаспори в Канаді, Аргентині, Австралії, США, Росії, країнах Європи), як своєрідного унікального явища, й не сумніватиметься:

«Україна має свою «м’яку силу». Про це свідчать міжнародні успіхи наших мистців – художників, композиторів, музикантів, співаків, диригентів, акторів балету, театру, цирку, окремих кінематографістів, …інші найвищі мистецькі вияви є предметом нашої національної гордості.

Проте «м’яка сила» України – це справді поки що м’яка, а отже квола, слабка, маловпливова сила, яка не є системною, підтримуваною державою, не стала справжньою всесвітньою славою України, як незалежної європейської держави» (с. 191).

Висновок: «у XXI столітті в світі повинні, нарешті, в повну силу зазвучати божественні українські голоси співаків, музикантів і поетів, має пролунати правдиве українське слово про нашу історію й нашу демократичну мрію. Нас зрозуміють. Нам повірять. Нас підтримають.

Світ нас чекає. Слово за нами» (с. 195).     

Наскрізна сюжетна лінія книги – притчі, в яких автор «вловлює інколи великі й нерідко незбагненні істини, що в них минуле зустрічається з майбутнім, витворюючи нерозривне кільце вічного часу» (с. 348).

Притчі, та ще й у такій геостратегічній книзі – це щось неземне, але не для письменника й філософа Щербака (Бжезінський і Кіссінджер до такого б не додумались). Ось лише їх перелік, де назви говорять самі за себе:

  • Притча про два сонця й таємничі знаки майбутнього (с. 29); 
  • Притча про корабель мертвих, зміну поколінь і безсмертя душі (с. 71); 
  • Притча про місто, яке мріяло про світле майбутнє (с. 110); 
  • Притча про дві пісні й два танці (с. 151); 
  • Притча про місце людини в історії (с. 252); 
  • Притча про божевільну мрію командувача ракетного комплексу (с. 296); 
  • Притча про довгу подорож до Фрітауна (с. 335); 
  • Притча про три гори (с. 343). 

Переповісти ці притчі не можна, їх треба читати й думати. Притчі легко долають кольчуги байдужості і втрапляють прямо в душу, наповнюючи її світлом. Бо «втрата цієї душі означатиме загибель роду людського» (с. 316).

Як, чому і звідки явилась ця фантастична ідея про притчі, що вже втілює переосмислені усталені філософські погляди на час, простір, тіло і душу, світ ідей і чуттєвих речей (Платон, 427-347 рр. до н.е., в час зміни осьового часу людства)? І що означає таємничий знак про два сонця, який був, ймовірно, крізь глибини підсвідомості посланий автору в юності у 1956 році?

«Короткої червневої ночі 1956 року (було мені 22 роки, і я навчався на четвертому курсі київського медичного інституту) я побачив дивний сон; це був навіть не сон (бо сни, легкі й невиразні, як нічні метелики, забуваються так само швидко, як і приходять), а пророче видіння: ранок неймовірної чистоти і прозорості здіймався над землею, що нескінченністю  своєю йшла за видноколо – і з тої космічної далини, з-поза розпеченого пругу повільно, немов повітряні кулі, виринали два сонця – з лівого і правого кутів панорами. Сонця велично й радісно здіймалися вгору по еліптичній орбіті, йдучи назустріч одне одному, але не зливаючись і не самознищуючись, а існуючи зосібна, зупинившись у найвищій точці над землею, заповнивши все довкруги – й мою душу також – рівним світлом незбагненного щастя і гармонії. Багато років потому я дізнався, що цей стан звався у середньовіччі illuminatio – духовне осяяння, прозріння, просвітлення…

Цей сон ніколи не йшов із пам’яті й тепер, коли задумав нову книгу про майбутнє, я вирішив, що немає кращої метафори, ніж цей віщий знак двох сонць, які присвічували мені протягом життя, вели мене дорогами часу до нових, невідомих, фантастичних часів третього тисячоліття.

Ніколи більше не повторився сон із двома сонцями, що визначив – я переконаний в цьому – моє майбутнє» (с. 29-30).

Таємні знаки – на те вони й таємні, а знаки – щоб не збитися з дороги. Можемо лише висловлювати суб’єктивні тлумачення чи прозріння, одначе коли побачимо пройдений шлях. Мені уявляється, що одне сонце – то для осяяння «шляху українського, київського хлопчика до України» (с. 31), друге сонце – на допомогу йому ж, дорослому – для освітлення шляху України.

У притчі про довгу подорож до Фрітауна автор розповідає: «Адже не було в танасіївців (чит. – українців) ні карт, ні маршрутних листів, ні GPS, ні надійних компасів – лише один орієнтир залишався: тьмяніючий розпечений диск сонця на Заході серед червоних передвечірніх хмар» (с. 336).

Таке уявлення просочується крізь світ ідей послання Юрія Щербака. «Ще деякий час Світло є між вами. Ходіть, поки маєте Світло, щоб вас не огорнула темрява, а хто ходить у темряві, не знає, куди йде» (с. 8; Ів. 12:35).

У «Коротких підсумках майбутнього» автор, зокрема, підсумовує:

Світ у XXI столітті вступив у нову епоху, докорінно відмінну від XX: не без того, що відбувається зміна Осьового часу людства (Axis time of mankind), його базових цивілізаційних параметрів. Остання зміна осьового часу людства відбувалася в 700-200 рр. до н.е., коли почалося переосмислення існуючих вірувань, міфів, звичаїв і були сформовані основні світові релігії – конфуціанство, буддизм, юдаїзм, антична філософія. У XXI столітті відбувається зміна фундаментальних поглядів на Матерію, Час, Людину, Свідомість, Державу, Владу, що матиме непередбачувані наслідки.

І в кінці «підсумків і пророцтв»: «У XXI ст. не виключений поділ України на частини, так само, як і розпад Росії та кардинальна зміна кордонів Європи і світу. Ядром нової України може стати Київська й Галицько-Волинська Русь, Слобідська Україна, Придніпровсько-Запорізький та Причорноморський край, Закарпатська та Буковинська Україна й Кримсько-Татарський край (Крим).

Не виключене приєднання до України колишніх етнічних українських територій і проголошення України центром нової держави Русь» (с. 339-343).

І хоч «доля України – в руках Божих, але Богові також потрібна наша допомога, наша озброєність вірою в перемогу та ракетними комплексами середньої дальності. Нам ще доведеться боронити наші землі, нашу волю. Нашу мову, нашу честь.

Нові покоління уважно прочитають цей текст» (с. 347-349).

І нинішнє покоління стане «новим», уважно прочитавши це послання.

Василь Шевчук, професор, екс-міністр екології та ядерної безпеки України, голова Українського товариства охорони природи 

9 березня 2020 року 

ПОЗИЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА ОХОРОНИ ПРИРОДИ ЩОДО РИНКУ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ


Земля для українців – основа життя. І тому навколо купівлі-продажу землі точиться така запекла боротьба. Однак у цій боротьбі не повинно бути ні переможців, ні переможених, бо йдеться про право Українського народу.

Довідково. Земельний фонд України є одним з найбільших у Європі – 60,4 млн. га. Велика частина земель має неперевершені економіко-екологічні параметри. Це, зокрема, унікальні масиви чорноземів, частка яких у складі орних земель сягає 60%. За умов оптимального землекористування країна у змозі прогодувати 350-400 млн. чоловік, а аграрний сектор – стати швидким і потужним локомотивом динамічного зростання економіки.
Особливо звертаємо увагу влади. Земля в Україні – це практично останнє джерело доданої вартості (земля, вода і сонце дають нові врожаї і додають вартість). Інше джерело доданої вартості – розум (інтелект, наука) – майже нікому не потрібен, покидає країну, живить зарубіжні економіки.
Позиція Українського товариства охорони природи щодо ринку сільськогосподарських земель ґрунтується на основних положеннях Конституції України і Статуті найдавнішої (113 років) та найбільшої (близько 2 млн. членів) всеукраїнської громадської організації.
Наголошуємо – Українське товариство охорони природи не проти ринку, а за цивілізований ринок землі згідно з Конституцією України.
Із преамбули Конституції України: «Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей,
виражаючи суверенну волю народу,
піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України,
усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями,
приймає цю Конституцію – Основний Закон України».
Із статті 13. Земля та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, … є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.
Стаття 14. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону».
Таким чином, згідно із ст. 14 Конституції України земля перебуває під особливою охороною держави, а не у власності держави. Земля є власністю «Українського народу – громадян України», кожного з попередніх, нинішнього та прийдешніх поколінь. Держава має охороняти землю країни від будь-яких посягань, у тому числі з боку іноземних держав, юридичних чи фізичних осіб. Це – вираження «суверенної волі народу».
Отже, слід враховувати, що усі розмови і проєкти законів щодо ринку сільськогосподарських земель, які передбачають участь іноземців у тій чи іншій формі (фізичні особи, юридичні особи тощо) у купівлі-продажу землі, не відповідають Основному закону України і є НЕКОНСТИТУЦІЙНИМИ. Для допуску іноземців до українського ринку сільськогосподарських земель спочатку треба внести відповідні зміни до Конституції України.  
Основні ризики і виклики. На сьогодні до впровадження ринку сільськогосподарських земель не готове ні населення, ні законодавча база. Підготувалися лише транснаціональні корпорації і українські олігархи, які добивають до ручки привласнені за розпорошені ваучери промислові підприємства і вже готові взятися за розпайовану між бідняками землю.
Виглядає так, що підготувалася і влада – ліквідовано міністерство екології та природних ресурсів і міністерство аграрної політики, які мали б формувати модель і впроваджувати ринок сільськогосподарських земель. У міністерства-гіганта, яке виступає за якнайшвидше запровадження ринку українських земель, у тому числі за участю іноземного капіталу, в уряді не залишилося опонентів, а в парламенті сформовано швидку моно-більшість.
Однак, за даними Інституту соціології НАН України та інших подібних агенцій, негативне ставлення громадян до продажу сільськогосподарських земель зросло із 44 відсотків у 1994 році до 57,2 відсотка у 2010-му і до 73 відсотків – у 2019-му. Натомість частка прихильників продажу зменшилась за цей період відповідно з 38,5 до 25,8 і до 19 відсотків у 2019 році.
Очевидно, що таке ставлення у громадян України сформувалося під впливом негативних наслідків прихватизації об'єктів промисловості, які опинилися в руках олігархів. Це призвело до бідності працюючого населення, росту безробіття та полярного розшарування суспільства.
Нині через тіньові схеми 12 млн. га землі сконцентровано в руках олігархічних компаній, агрохолдингів, іноземців із 30 країн в основному ЄС, США, Китаю. Ці землі з легкістю можуть опинитись у власності іноземців, які запропонують таку ціну, від якої бідній людині неможливо буде відмовитись. Також в умовах масового рейдерства відкриття дикого ринку землі може призвести до захоплення земель, афер і спекуляцій.
Екологічні загрози. Земля виснажується під багаторічними посівами зернових, соняшнику і ріпаку. Впливу ерозії зазнає 57,5 відсотків наших ґрунтів. Щороку втрачається близько 11 млн. т гумусу, 0,5 млн. т азоту, 0,4 млн. т фосфору та 0,7 млн. т калію, а площі еродованих масивів розширюються на 80-90 тис. га. Набуло поширення підкислення, засолення та осолонцювання ґрунтів. Масштабним явищем є їхнє забруднення.
Величезних екологічних збитків завдає масштабне застосування агрохімікатів, пестицидів, гербіцидів та іншої «хімії» на тисячах гектарів, які обробляють агрохолдинги. Внаслідок цього, наприклад, весною 2019 року загинула величезна кількість бджіл, без яких і врожай, і саме життя на Землі можливе лише впродовж чотирьох років.
Безробіття, безгрошів'я і втрата державності. В селах проживає близько 6 млн. чоловік працездатного населення. За експертними оцінками, після продажу землі там залишиться тільки 250-300 тис. робочих місць. Більшість роботу втратить. За оцінками Всеукраїнського комітету захисту рідної землі, у разі впровадження ринку землі буде ліквідовано 70 відсотків фермерських господарств і понад 80 відсотків середніх агропідприємств, що призведе до скорочення 1 млн. робочих місць. Це спричинить різке збільшення безробіття, безгрошів’я, знищення села, як такого, виїзду молоді, яка ще залишиться, безповоротно за кордон.
Селяни, фермери і керівники сільськогосподарських підприємств не мають грошей і без варіантів програють битву за землю іноземним ТНК і олігархам. Схем безліч – скуповування на тих же студентів, кредити під заставу землі в банках, що належать товстосумам (а інших у нас немає). Буде завдано нищівного удару по Україні не тільки з точки зору її ролі на міжнародній арені, а й поставить під сумнів її існування як незалежної держави. І хто ж боронитиме тоді рідну землю, коли вона стане чужою?
Передумови цивілізованого ринку землі. Земля – обмежений ресурс на планеті, він ніким більше не виробляється на відміну від квартир, яких можна збудувати скільки завгодно, та й квартири не приносять доданої вартості. За сприятливих кліматичних умов, наявності прісної поверхневої води, густої рослинності й численних тварин, у природному спокої (чого людство вже ніколи не забезпечить планеті) 1 см гумусу утворюється протягом 500 років. Але за останні 6000 років на планеті не було воєн лише 292 роки.
Чисельність населення Землі у 2050 році досягне 9,5 млрд. (зараз – 7,4). Тож потреба у продовольстві та питній воді постійно збільшуватиметься. Глобальна роль України, як виробника і постачальника на світовий ринок харчових продуктів, буде зростати. А що для цього необхідно зробити?
1. Родючі землі є однією з ключових конкурентних переваг нашої держави. Цією обставиною слід скористатися, щоб зайняти гідне місце серед країн Європи та світу. Торгувати треба не землею, а тим, що вирощено на ній і перероблено на готову до споживання продукцію.
2. Спершу потрібно ретельно і виважено сформувати політику розвитку агропромислового комплексу, а вже потім переходити до внутрішнього обігу сільськогосподарських земель. Власниками їх можуть бути тільки громадяни України, які живуть у сільській місцевості і займаються агровиробництвом.
3. Необхідно розробити, узгодити з громадськістю й ухвалити усі необхідні закони, апробувати їх в експериментальному режимі на землях окремих територіальних громад. Оприлюднити імена справжніх власників і орендарів землі, інформація про яких нині є закритою. Провести інвентаризацію і скласти реальну оцінку кожного гектара за світовими цінами. Для цивілізованого ринку землі необхідно створити законодавчу базу, без лобізму олігархічних інтересів, спираючись на думку громади. Ринок землі потребує суспільного консенсусу, довіри народу до влади.
4. Майбутнє українського села за фермерами, які створять конкурентне середовище на ринку і забезпечать продовольчу безпеку держави, а не за олігархами, які зацікавлені у вирощуванні монокультур та сировинному експорті (кошти від якого залишаються в офшорних зонах). Вирішальну роль мають відігравати місцеві територіальні громади. Держава повинна підтримувати селян і фермерів доступними кредитними ресурсами для розвитку і розширення агровиробництва та переробки продукції за передовими технологіями. Така державна політика сприятиме і розвитку промисловості, включаючи відродження машинобудування і багатьох взаємопов’язаних галузей, науки і продуктивної освіти.
Цивілізований ринок землі, коли вона стане товаром, за розумної державної політики може суттєво збільшити вартість національного багатства, відкриє можливість для цільової кредитної емісії під забезпечення землею для пільгового кредитування громадян і фермерських господарств.
5. Обов’язково слід враховувати негативну демографічну ситуацію. Широкий розвиток фермерства на новій індустріально-технологічній основі, а відтак українського села можуть зламати негативні демографічні тенденції, пов’язані із скороченням чисельності й старінням населення, відкриють потужні можливості для подолання демографічної кризи та припинення депопуляції Українського народу. Для того, щоб забезпечити національну безпеку, чисельність населення України має спочатку відродитись до 50 млн., а у перспективі – збільшитись до 70-80 млн. чоловік.
6. У Європі 1 га землі коштує 30-40 тис. доларів, в Україні 20 тис. гривень. Купівля-продаж-перепродаж її може дати тисячі відсотків доходу – і немає злочину, на який не піде капітал заради такого зиску. Середній прибуток товаровиробників з 1 га ріллі в країнах ЄС становить приблизно 500 євро. Використання українських угідь на такому ж рівні ефективності може забезпечувати щорічно 16,3 млрд. євро прибутку, що дасть змогу розрахуватись за усі кредити і жити власним коштом (а може – й розумом).
7. Для гарантування екологічної безпеки та сталого розвитку необхідно оптимізувати співвідношення ріллі й екологостабілізуючих угідь, вилучивши з обробітку деградовані та малопродуктивні землі з подальшою консервацією (реабілітацією) і трансформацією їх у лісові та природні кормові вгіддя. Потрібно сформувати мережу спостережень за екологічним станом ґрунтів. Зазначені аспекти мають бути враховані при запровадженні ринку земель.
8. Розв'язання усіх вищезазначених проблем і пробудження перспектив потребує загальносуспільного консенсусу, за необхідності проведення всеукраїнського референдуму (хоч за такої соціології його результати – очевидні). Земельне питання не можна віддавати тільки на розсуд щоразу тимчасової влади – тільки народ є джерелом влади і власником своєї землі.
Отже, для формування цивілізованого ринку землі потрібно кілька простих і об’єктивних передумов:
професійна й патріотична влада та свідоме громадянське суспільство, які довіряють один одному і тісно взаємодіють між собою;
адекватне законодавство і справедливе правосуддя;
прозорість обігу і контролю сільськогосподарських земель;
гарантований захист прав власників не тільки окремих земельних паїв, у тому числі від рейдерства, а й права спільної власності Українського народу на свою землю, природні ресурси і територію власної держави;
зміна економічної моделі держави: від привласнення і розпродажу природних багатств – до політики розвитку заради порятунку.
9. Усі вищенаведені об’єктивні умови наразі відсутні, тому ринок сільськогосподарських земель можна запускати лише поетапно: на першому етапі право власності «набувається» (термін із ст. 14 Конституції України) громадянами (фермерами) в межах однієї територіальної громади; на другому етапі (через певний час по мірі створення об’єктивних передумов) право власності на землю «набувається і реалізується» (ст. 14 Конституції України), поряд із громадянами, і юридичними особами, бенефіціарами котрих є громадяни України, які й є власне Українським народом.
P.S. За повідомленням Інтерфакс-Україна від 10.10.2019, на Київському міжнародному економічному форумі керуючий партнер ЄБРР у країнах Східної Європи та Кавказу Маттео Патроне сказав, що швидке запровадження земельної реформи в Україні може спричинити незворотні помилки. «Земельна реформа – таке місце, де не можна допускати помилки, вони будуть незворотні. Давайте візьмемо паузу, подумаємо і зробимо все поступово і правильно. І збережемо права малих фермерів».
Сподіваємось, Уряд дослухається до позицій УКРПРИРОДИ і ЄБРР.

Президія Всеукраїнської ради Українського товариства охорони природи, 1 листопада 2019 року