Житомирські родовища: нові робочі місця чи зона екологічного лиха?

Розвивати економіку краю за рахунок видобутку титанових руд мають намір на Житомирщині. За даними Фонду держмайна, за минулий рік Іршанський та Вільногірський гірничо-збагачувальні комбінати поповнили держбюджет на понад півтори сотні мільйонів гривень. На самому підприємстві збираються нарощувати потужності. Тим часом, в області діють ініціативні групи, які переконують – такий видобуток небезпечний для життя і здоров ’ялюдей, що мешкають поблизу. 

Сьогодні на Іршанському гірничо-збагачувальному комбінаті на Житомирщині, який орендує підприємство «Кримський Титан» Дмитра Фірташа, за офіційними даними, працює понад дві з половиною тисячі осіб. Середня зарплата – чотири тисячі гривень. Підприємство для регіону життєво необхідне, переконує заступник голови Житомирської облдержадміністрації Віктор Куницький.

«Якби ми прийшли і сказали мешканцям Іршанська, що ми закриємо ГЗК, це було б великим соціальним потрясінням, бо люди звикли до того, що це підприємство є містоутворюючим, що люди там отримують великі соціальні гарантії», – говорить він.

Куницький заохочує збільшення видобутку титанових руд, наполягаючи на користі від таких підприємств для бюджету області. Тим часом на Житомирщині діють ініціативні групи громадян, які протестують проти нарощування виробництва. За їхніми даними, геолого-розвідувальні роботи перед початком видобутку проводить НАК «Надра України». Влітку Житомирська облрада надала компанії дозволи на розробку Красноріченського, Паромівського, Лівобережного, Злобицького і Тростянецького родовищ ільменіту. Обробляти видобуту руду зможуть на Вільногірському або Іршанському комбінатах.

"В Україні відновлення земель не проводить ніхто" – еколог 

Активісти кілька разів пікетували Житомирську обласну раду з вимогою не давати згоду на розробку нових родовищ. У криницях сіл неподалік через них може зникнути вода, стверджує активіст руху «Врятуємо Полісся!» Станіслав Гуменюк.

«Якщо будуть запущені всі ці проекти, через 10-15 років із унікальної території Полісся просто зроблять пустелю», – вважає він.

У облдержадміністрації, однак, заявляють, що жодних скарг на шкоду довкіллю до них не надходило.

За словами головного інженера Іршансього комбінату Миколи Васяновича, розробка покладів титанових руд ведеться на шести кар’єрах, потім сировина обробляється на двох збагачувальних фабриках. Після завершення видобутку підприємство проводить рекультивацію, тобто повертає ділянку до її попереднього стану. Тому, за його словами, інформація про небезпеку для людей і довкілля – брехня.

У відновлення пошкоджених промисловим видобутком територій не вірить голова Всеукраїнської екологічної ліги Тетяна Тимочко. За її словами, наслідком збільшення видобутку титанових руд, зокрема, ільменіту, стане погіршення якості питної води.

«З державного бюджету щороку виділяються кошти на проведення рекультивації, вивезення небезпечних відходів. За останні 20 років на жодному об’єкті не було проведено відновлення порушених територій», – зазначає Тимочко у коментарі Радіо Свобода.

Питання в екологів викликає не тільки ільменіт. На думку Тетяни Тимочко, видобування житомирського граніту, який відомий і за кордоном, також відбувається із великою шкодою для довкілля.

«Copyright © 2011 RFE /RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа /Радіо Свобода»
Джерело: radiosvoboda.org

Детальніше »

Відновлювана енергетика України: Попелюшка чи Фея?

Енергетична стратегія — інтегрована модель дій держави, спрямована на досягнення цілей національної безпеки та задоволення енергетичних потреб суспільства, економіки і держави, що має бути гармонізована з іншими базовими державними стратегіями. Тому Енергетична стратегія України не може бути винятково галузевим документом для профільного міністерства та інших відомств і організацій економічного блоку уряду.

Розробка Енергетичної стратегії мала би базуватися на засадах Стратегії національної безпеки, Стратегії економічного розвитку та з урахуванням положень чинного законодавства України, зокрема Закону України «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики» і Договору Енергетичного співтовариства, який має силу закону. Щодо останнього документа, то його положення фігурують у розробленому продукті.

Що ж стосується Стратегії економічного розвитку, то вона в Україні відсутня, а її замінником лише умовно можна вважати Програму економічних реформ на період 2010—2014 років: «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава», оскільки вона є документом програмного характеру, що конвертує передвиборні обіцянки кандидата в президенти в платформу дій до наступних виборів. Часовий горизонт Енергетичної стратегії є значно більшим, ніж п’ятирічний термін президентства.

Якщо розробники Енергостратегії керувались означеною програмою, то варто зауважити, що виготовлений ними продукт суперечить деяким її базовим орієнтирам. Так, у програмі сформульовано індикатор успіху президентських реформ: «Збільшення видобутку нафти й газового конденсату до 4,7 млн. тонн на рік, природного газу до 23 млрд. кубометрів на рік до 2014 року». Але пропонований розробниками проект пропонує зовсім іншу перспективу, за якою президентського орієнтиру по нафті не буде досягнуто, бо 3,6 млн. тонн нафтовидобутку передбачається лише у 2030-му, а не у 2014 році. Прогноз видобутку газу в обсязі 24 млрд. кубометрів є перспективою 2020 року, але аж ніяк не 2014-го.

Таким чином, виникає запитання: або пропонований розробниками продукт свідомо спрямований на ігнорування індикаторів реформ президента України, або сама програма реформ є популістським продуктом, відірваним від реальності, або ж обидва продукти являють собою недосконалі розробки.

Відновлювана енергетика: запрограмована доля Попелюшки

«Розвиток енергетики на основі відновлюваних джерел енергії є важливим напрямком, який підвищує рівень енергетичної безпеки і знижує антропогенний вплив на навколишнє середовище. Передбачається збільшення частки відновлюваних джерел енергії (ВДЕ) у загальному балансі встановлених потужностей до рівня близько 10% до 2030 р… Цільовий показник сукупної потужності нетрадиційної та відновлюваної енергетики до 2030 р. складе щонайменше 10% від встановленої потужності…» — записано у проекті так званої оновленої Енергетичної стратегії України.

Індикативна прогнозна частка ВДЕ у 10% є, по суті, запрограмованою долею Попелюшки для відновлюваної енергетики в Україні. Звісно, виникає запитання — чому 10%? Важливий момент: ідеться про частку встановлених потужностей електрогенерації.

Якщо ж звернути увагу на частку у виробництві електроенергії, то за базовим сценарієм у 2030 році частку ВДЕ заплановано на рівні лише 4,6%. Це означає, що у загальному енергобалансі України ця частка буде взагалі мізерною. А от, наприклад, у відомій програмі ЄС 20:20:20 частка ВДЕ у загальному енергобалансі Євросоюзу має досягти 20-відсоткового рівня вже у 2020 році. Організація ООН з промислового розвитку (UNIDO) розробляє програму 30/30/30 — збільшення частки ВДЕ з нинішніх 13 до 30% у світовому енергобалансі до 2030 року.

Низка американських та європейських учених погоджуються з оцінкою, що головна енергетична перспектива чисельно зростаючого людства (понад 9 млрд. у 2050 році) пов’язана саме з ВДЕ і переважною мірою — із сонячною енергетикою. Вважається, що людство поступово проходить етапи використання різних енергоносіїв відповідно до їх фізичного стану — твердого, рідкого, газоподібного. Так, від деревини, торфу, вугілля цивілізація перейшла до спалювання рідинних видів палива — нафти та похідних нафтопродуктів, а з ХХ століття увійшла в метанову еру.

Однак вичерпаність енергоресурсів карбон-гідрокарбонної групи (вугілля, нафта, газ), інтенсивне зростання народонаселення, бурхливе збільшення питомого енергоспоживання в країнах третього світу та необхідність обмеження емісії вуглекислого газу в атмосферу змушує людство вже сьогодні думати про ВДЕ — і передусім це енергія вітру, сонця, біомаси та земних надр (геотермальна).

За деякими прогнозами, найперспективнішою є солярна (сонячна) енергетика. Німецька консультативна рада з глобальних змін прогнозує, що вже з другої половини поточного століття енергія ВДЕ займатиме дедалі більш домінуючі позиції у світовому енергобалансі (див. рис. 1) з перспективою у 64% для сонячної енергетики наприкінці століття.

Навіть традиційно консервативне і надобережне у своїх прогнозах Міжнародне енергетичне агентство прогнозує, що у 2060 році третина світового виробництва енергії може бути саме солярного походження.

Попри те, що існують певні сумніви стосовно подібних сценаріїв, слід зауважити, що розвиток солярної енергетики у тій чи іншій країні вже на сьогодні стає символом її технологічного розвитку і сприяє вирішенню питань автономного енергопостачання. У тому числі при видобутку вуглеводневих енергоресурсів, коли завдяки сонячній енергії відпадає необхідність прокладати кілометри кабелів електроживлення від віддалених ЛЕП — достатньо встановити сонячні панелі та дизель-генератор на нічний час.

Експерти не є одностайними щодо досягнення у 2020 році для ЄС-27 у цілому показника частки ВДЕ у 20% (станом на 2010 рік він становив 12,4%). Проте реальні успіхи європейських країн за останні два роки дають більше аргументів оптимістам. Адже десять країн Євросоюзу вже перевищили цю планку чи впритул наблизилися до неї ще 2010 року. Це Швеція, Латвія, Фінляндія, Австрія, Португалія, Естонія, Румунія, Данія, Словенія та Литва. Локомотив ЄС та четверта економіка світу Німеччина ще у першому півріччі 2011 року досягла 20-відсоткового показника у виробництві власної електроенергії і є одним із лідерів розвитку цієї галузі в Євросоюзі. Італія торік мала близько чверті електроенергії з ВДЕ, Іспанія — близько третини, а Португалія ще 2010 року виробляла більше половини власної електроенергії із відновлюваних джерел. Останні дані Євростату станом на 2010 рік дають картину в по країнах — членах Європейського Союзу, подану на рис. 2.

Однак якщо взяти до уваги дані Європейської вітроенергетичної асоціації (ЕWEA), які свідчать, що у 2011-му з усіх введених у дію енергетичних потужностей у ЄС 71,3% становили ВДЕ, стає зрозумілим: Європа рухається до своїх цілей досить швидко. Наприклад, Італія, незважаючи на економічні труднощі, 2011 року стала світовим лідером із введення в дію сонячних потужностей — вона підключила до власної мережі аж 9 ГВт, збільшивши власну солярну енергетику за один рік у 2,7 разу. На 2012—2014 роки в Італії заплановано побудувати ще 2—2,5 ГВт фотовольтаїки.

І Україні тут є над чим замислитися. Звичайно, справа не в голих цифрах і не в гонитві за красивим показником. Справа в майбутній конкурентоспроможності України та наявності волі йти в ногу з технологічним прогресом, а не пасти задніх, зберігаючи величезну залежність від російських поставок вуглеводневого та ядерного палива.

На думку одного з найавторитетніших світових експертів у сфері альтернативної енергетики, архітектора системи «зеленого» тарифу Німеччини, депутата Бундестагу Ханса-Джозефа Фелла, Україні варто домагатися повного переходу на відновлювані джерела до 2030 року, у крайньому разі — до 2050 року. Експерт упевнений, що заяви про надмірну дорожнечу відновлюваної енергетики для України є безпідставними. «Нам часто кажуть, що розвиток відновлюваної енергетики — занадто велике навантаження для економіки. Це не так — відновлювана енергетика стабілізує економіку. Завдяки використанню ВДЕ створюються тисячі нових робочих місць, припиняється вимивання коштів на закупівлю викопних енергоносіїв за кордоном», — констатував він під час тематичного круглого столу у Києві у липні поточного року.

Якщо взяти до уваги останні оцінки ЄБРР, що були наведені в доповіді INOGATE в Брюсселі у березні 2012 року і присвячені ВДЕ, то потенціал України виглядає достатньо переконливо і щодо вітру, і з фотовольтаїки, і по біомасі. Технічно досяжний потенціал вітроенергетики України переважає аналогічний показник таких сусідніх країн ЄС, як Польща, Болгарія та Румунія. Гріх не скористатися тим, що Україна, яка за територією у 1,7 разу більша за Німеччину і має значно більше вільних неурбанізованих площ, має вищий від лідера європейської фотовольтаїки потенціал солярної енергетики.

Показовим для України є також досвід Франції, яка є країною з високим водним, вітровим і геотермальним потенціалом. І при цьому є незаперечним лідером з атомної генерації, яку вона дбайливо оберігає та розвиває, попри сумний досвід Чорнобиля та «Фукусіми». Здається, уряд Франції на цьому тлі мав би досить прохолодно ставитися до тематики ВДЕ, подібно тому, як він це продемонстрував стосовно покладів нетрадиційного газу, заборонивши його розробку. Однак у 2010 році країна стала другим у Європі виробником і другим споживачем відновлюваної енергетики після Німеччини. У 2010-му французький уряд виділив 1,3 млрд. євро на розвиток ВДЕ, здійснюється політика стимулювання провідних енергетичних компаній до подальшої розробки цієї тематики. Як наслідок, у 2010 році провідний енергетичний концерн «Електрісіте де Франс» (EDF) інвестував 3,3 млрд. євро на розвиток енергетичної галузі, з яких третину — на розробку атомних реакторів третього покоління і третину — на розвиток альтернативних джерел енергопостачання.

Вітрова енергетика є другим найбільш конкурентоспроможним сектором у Франції після гідроенергетики. Потужність французької вітрогенерації з 2002-го по 2009 рік збільшилася в 32 рази, тим не менш сектор займає лише 1,6% від загального енергоспоживання. Уряд Франції відкрив тендер на будівництво п’яти офшорних вітряних парків уздовж узбережжя Нормандії, Бретані, у Лангедоці та районі Луари до 2015 року потужністю 3000 МВт, які включатимуть 600 турбін.

За даними Європейської асоціації фотовольтаїчної індустрії (EPIA), потужність сектору сонячної енергетики у Франції за останні три роки збільшилася майже у 30 разів, з 85 МВт у 2008 році до 2,5 ГВт у 2011-му. Лише торік там було побудовано 1,5 ГВт сонячних станцій. Фотовольтаїка розміщується як у континентальній частині Франції, так і на острівних територіях, зокрема на Корсиці, і розвивається швидкими темпами: тільки 2011 року там було побудовано 1,5 ГВт сонячних станцій. Торік французьке Агентство розвитку (AFD) більш як 100 млн. євро спрямувало на підтримку плану розширення виробництва сонячних батарей потужністю 200 МВт у Марокко, що є ще одним кроком на шляху створення спільної енергетичної мережі Франції з Марокко та Іспанією. Загалом же Франція планує вже у 2020 році мати 23% ВДЕ у своєму енергобалансі.

Навіть Росія, відома своїми колосальними запасами вуглеводнів та достатньо прохолодним ставленням до тематики ВДЕ, передбачила в енергетичній стратегії до 2030 року, що «генерирующие объекты, использующие возобновляемые источники энергии, и гидроаккумулирующие электростанции» матимуть питому частку 17,7—19,1% у виробництві електроенергії. Це ненабагато менше від частки АЕС, яка передбачається на рівні 19,7—19,8% у 2030 році.

До українських справ

Що стосується України, то південні регіони країни (Донецька, Запорізька, Херсонська, Миколаївська, Одеська області та Крим), розташовані вздовж узбережжя Азовського та Чорного морів, мають найбільший потенціал ВДЕ. Серед поморських регіонів України Крим має найвищий технічно досяжний потенціал ВДЕ. За розрахунками НАЕР, в Криму можна отримувати 8,16 млн. тонн умовного палива (у.п.) енергії з ВДЕ, що могло б перетворити регіон з енергодефіцитного на енергопрофіцитний. Тільки потенціал вітроенергетики оцінюється в 4,7 млн. тонн у.п., що дає змогу більш як двічі покривати річні потреби півострова в енергії.

Однак на сьогодні 100% вугілля, 90% електроенергії, 45% газу та 96% нафтопродуктів постачається в АРК з материкової частини України. За даними НАЕР, загальний обсяг енергоспоживання АРК у 2009 році становив 1,907 млн. тонн у.п., що порівнянно із Сумською областю — 1,9 млн. та Рівненщиною — 2,0 млн. тонн у.п. Регіональна економіка Криму не така енергоємна, як, наприклад, індустріальні області: Донецька — 35 млн. тонн у.п. чи Дніпропетровська — 26,150 млн. та аграрно-промислові: Полтавська — 5,587 млн. чи Черкаська — 4,467 млн. тонн у.п. Енергетику Криму як регіону туристично-рекреаційного спрямування було б логічно розвивати при максимальному впровадженні потужностей генерації екологічно чистої енергії з ВДЕ, передусім сонця та вітру.

Механізмом реалізації проектів ВДЕ може стати Багатостороння група зацікавлених осіб з освоєння енергетичного потенціалу Помор’я при прем’єр-міністрові України. Ця група може бути створена за трипартнерським принципом: влада (центральна, регіональна, місцева) + інвестори (вітчизняні та зарубіжні) + неурядові організації (загальноукраїнські та регіональні).

Проект Енергетичної стратегії має бути ревізований і доопрацьований на платформах президентських структур, у рамках яких і здійснювалися розробка та погодження Стратегії національної безпеки та Стратегії економічного розвитку «Програма економічних реформ на період 2010—2014 років». У жодному разі документ не мали б розробляти під егідою галузевого міністерства і тим більше передоручати приватному «мізковому центру», бо це ідентифікується як «переважання в діяльності управлінських структур особистих, корпоративних, регіональних інтересів над загальнонаціональними» і є, згідно зі ст. 7 Закону України «Про основи національної безпеки», загрозою національним інтересам і національній безпеці України.

Частка ВДЕ в загальному енергетичному балансі України орієнтовно має бути в межах хоча б 15—20% до 2030 року, а не тих жалюгідних відсотків, як це передбачено проектом Енергостратегії. ВДЕ стають дедалі більш важливими продуцентами електроенергії. Вона, у свою чергу, стає дедалі більш необхідною в силу своєї універсальності. Основний недолік ВДЕ — слабка мережева сумісність з іншими видами генерації — стане їх колосальною перевагою у міру розвитку засобів накопичення та зберігання електрики. В електроенергетиці та на електротранспорті наближаються революційні зміни. Попереду — період трансформації значної частини транспорту на основі двигуна внутрішнього згоряння в беземісійний екологічно чистий електротранспорт. Вимальовуються основні низькоемісійні виробничі цикли електрогенерації майбутнього.

Виходячи з цього, базовим сценарієм енергетики України може стати в перспективі метано-відновлюваний, причому метан — не стільки природний газ традиційного видобутку, скільки нетрадиційний газ (газ щільних порід, сланцевий, метан вугільних товщ, а в перспективі — метан з газогідратів Чорного моря). Запрограмоване проектом Енергетичної стратегії аутсайдерство України має бути ліквідоване, якщо влада реально дбає про розвиток власної країни, а не окремо взятих вугільних ФПГ та китайських виробників устаткування для вугільної генерації. Адекватна частка ВДЕ в енергобалансі стане індикатором здатності України до майбутнього технологічного стрибка в наступному десятилітті.

Джерело: dt.ua

Детальніше »

Iз 2 до 11%...

До 2020 року Україна планує у п’ять разів збільшити частку відновлювальної енергетики в енергобалансі країни

Альтернативній енергетиці хочуть додати міці. Так, депутатам пропонують розширити список компаній, які працюють в Україні за «зеленим» тарифом. Відповідні зміни містяться в зареєстрованому в парламенті законопроекті №2946 «Про внесення змін до деяких законів України щодо стимулювання виробництва електроенергії з альтернативних джерел енергії». В пояснювальній записці до нього сказано, що до червня 2013 року українська влада має розробити Національний план дій з відновлюваної енергетики на період до 2020 року. У ньому частку альтернативної енергетики в енергобалансі країни буде встановлено на рівні 11%. «Беручи до уваги поточний внесок відновлюваних джерел енергії на рівні 2% (згідно енергобалансу України за 2011 рік), це означає більш ніж п’ятикратне зростання виробництва енергії з відновлюваних джерел за відносно короткий проміжок часу. Таким чином, постає необхідність у запроваджені додаткових стимулів щодо активізації розвитку сектору відновлюваних джерел енергії в Україні», — сказано в пояснювальній записці законопроекту.

Для цього, на думку розробників, потрібно: збільшити коефіцієнт «зеленого» тарифу для електроенергії, виробленої з біогазу; розширити термін «біомаса» (включати до нього не тільки відходи лісового та сільського господарства, а й продукти з них: дрова, пелети/гранули, тріска, енергетична верба як паливо для ТЕЦ/ТЕС на біомасі, силос кукурудзу); зменшення місцевої складової в загальних обсягах закуповуваному обладнанні для таких об’єктів тощо.

Крім того, не вирішеним залишається питання встановлення «зеленого» тарифу на електроенергію, вироблену з побутових відходів та при сумісному спалюванні біомаси та викопного палива. За підрахунками розробників документу, понад 65% по масі і більше 50% по енергії в побутових відходах складає біомаса. Тому отримана з них енергія — відновлювальна. «При «зеленому» тарифі терміни окупності сучасних сміттєспалювальних заводів скоротяться до 10 років (без суттєвого підвищення тарифів за утилізацію побутових відходів) і можуть стати цікавими для інвестування», — йдеться в пояснювальній записці про запровадження такого тарифу для цього напрямку. Що ж, документ цікавий і неоднозначний, тому й викликає різні оцінки навіть в таборі самих розробників. Прокоментувати основні його положення «День» попросив екс-міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства Анатолія Близнюка:

Альтернативна енергетика розвивається в Україні давно. Є підприємства, які виробляють чисту енергію та потрібне для її виробництва обладнання. Це правильно, бо вписується в загальносвітовий тренд. Наприклад, Європа ставить перед собою завдання за кілька років довести частку альтернативної енергетики до 20% у загальній системі енергобалансу. Ми також рухаємося в цьому тренді. Законопроект покликаний сприяти прискореному розвитку виробництва альтернативної енергії, наприклад, з відходів. Ще одна тема — сміттєспалювальні заводи. Сьогодні багато дискутують про це, але в світі є багато позитивних прикладів. Наприклад, у Монако в центрі міста розміщено завод, на який звозять сміття і спокійно без шкоди для здоров’я людей і довкілля його утилізують. А що в Україні? Перспектива засмічення мільйонів квадратних кілометрів землі побутовими відходами нікого не приваблює. Відходи потрібно переробляти. У світі як мінімум 30% всього сміття проходить вторинну переробку. Україна також має цим займатися. Як цього досягнути? Стимулами. З другого боку, попри те, що я є одним з ініціаторів законопроекту, я підтримую його не повністю. Наприклад, не згодний з пунктом про те, що частку обладнання місцевого виробництва для альтернативних об’єктів треба зменшувати. На мій погляд, в Україні виробляється достатньо такого якісного обладнання, і його треба використовувати.

Автор: Наталія Білоусова, «День»

Джерело: day.kiev.ua

Детальніше »

Зелені й заможні: чому данці такі успішні на ринку екотехнологій

У цьому випуску програми “Реальна економіка” ми у Данії, країні, де громадяни мислять екологічно. На них може рівнятися не лише решта Європи, але і решта світу. Ми поглянемо на данську модель державно-приватної співпраці, що перетворює зелений з просто кольору на спосіб життя, і як данцям вдається продавати такий спосіб решті світу. У Копенгагені, в оточенні човнів, води і вітру, легко уявити, що екологічний, такий собі зелений спосіб життя, – це легко і приємно. Але це також серйозний прибутковий бізнес, який поступово веде світ до нових економічних моделей. Джеремі Рифкін, економіст та державний радник вважає, що Європа може економічно зростати і створювати робочі місця, попри рецесію, і Данія є гарним прикладом цього.

Джерело: euronews.com

Детальніше »

Після Кіото. На кліматичному саміті в Катарі світ показав, що не може врятувати себе від глобального потепління

Конференція ООН з питань зміни клімату яка відбулась на початку грудня  в катарській столиці Доха завдала удару по економічній основі Кіотських угод - міжнародній торгівлі правами на викид в атмосферу вуглекислих газів.

Без економічної основи вся система Кіото виглядає не більш ніж декларацією про наміри, а для України це означає перспективу втратити головну перевага, яку вона отримала, підписавшись під Кіотськими домовленостями.

Можливість заробити на "торгівлі повітрям" свого часу подавалася як головний аргумент на користь ратифікації протоколу. Цифри називалися найрізноманітніші - від $ 50 млрд. до $ 100 млрд. Однією з головних причин провалу нинішнього саміту стала позиція делегації США. Глава американської делегації Тодд Стерн в черговий раз заявив, що його країна зараз не готова виділяти нові кошти на боротьбу зі змінами клімату.

Цього разу позицію Вашингтона підтримало і більшість інших розвинених країн. Навіть ЄС, який останні роки перебував на піку боротьби з глобальним потеплінням, визнав, що коштів на інвестиції в нові технології боротьби із зміною клімату більше немає. За даними Європарламенту, європейці зможуть зібрати ще $ 6 млрд. на допомогу країнам, що розвиваються, і це будуть останні гроші.

З іншого боку, країни Азії, Африки та Океанії в черговий раз нагадали, що рік тому на зустрічі в південноафриканському Дурбані їм пообіцяли до 2020 року виділити $ 100 млрд. допомоги. Ці вимоги підтримали і Індія з Китаєм - саме на їх території знаходяться 16 заводів, викиди від яких складають 40% всіх парникових газів у світі. У результаті переговори, що тривали майже шість років між 194 державами, знову зазнали фіаско.

Навіщо ж знадобилося американцям (мало хто сумнівається в тому, що ідея альтернативного угоди належить США) робити підкоп під Кіотські угоди? Ну не підписали і забули, як мовиться, не їх проблема. Але причини, зрозуміло, є. Причому причини як економічні, так і політичні.

Антикіотізм

Ще в 2007 році представники більшості країн світу збиралися в Балі, де вперше озвучили бажання до закінчення першого періоду Кіотського протоколу підписати новий документ з більш амбіційними цілями. Тоді, на думку глави дослідницької служби National Center for Policy Analysis Стерлінга Бруннета, розвинуті країни могли дозволити собі говорити про екологію і роздавати обіцянки. "Особливо ЄС, який в Балі обіцяв знизити свої викиди до 2020 року на 30%. І постійно переконували США, що потрібно зробити те ж саме", - розповідає експерт "Інвестгазеті". Вашингтон тоді проігнорував конференцію, пояснюючи це тим, що не ратифікував Кіотський протокол, і скорочення викидів завдадуть удару по економіці країни. Виступаючи в кінці 2007 року перед Конгресом, Джордж Буш заявив, що економічні втрати від такого кроку можуть скласти 3% ВВП.

З настанням кризи головною зміною у світовій екологічної дипломатії було те, що країни, що розвиваються почали ще наполегливіше просити грошей. Представники Ліги неприєднаних держав заявили, що найбіднішим країнам потрібно отримувати не менше $ 40 млрд. на рік, щоб тримати ситуацію під контролем. Крім того, країни відчули, що потрібно швидко підписувати новий договір, щоб отримати уявлення про те, що буде далі з земним кліматом.

Але на першому ж великому саміті в Копенгагені в 2009 році відбувся гігантський провал. Країни ні про що не змогли домовитися. На думку Джонатана Ліна з Intergovernmental Panel on Climate Change, лідери ЄС, які організували цей саміт, переоцінили прагнення США до реформ під керівництвом тоді тільки обраного Барака Обами. Крім того, до саміту в ООН підготували доповідь, згідно з якою тільки Європа намагається виконувати свої екологічні зобов'язання, але і вона далека від того, щоб скоротити свої викиди на 8% в порівнянні з 1990 роком. Решта ж держав просто використовують екологічні проекти для того, щоб отримувати міжнародну допомогу.

Наступні два роки змінили і позицію ЄС. На саміті в Дурбані (в 2011 році) делегація Євросоюзу заявила, що з $ 20 млрд., які ЄС виділив на допомогу Африці, тільки 30% коштів було витрачено на екологію. Інші зникли.

Тоді ж експерти стали помічати, що в Брюсселі все менше говорять про зміни клімату та все більше думають про те, як би списати борги проблемних економік. "Якщо раніше в ЄС говорили, що зможуть дати гроші на мінімізацію наслідків зміни клімату і самі будуть вести політику зниження викидів, то тепер ця риторика змінилася. Адже в одній тільки Великобританії переоснащення енергетики буде коштувати до $ 17 млрд. у наступні 10 років ", - говорить Тіммонс Робертс, старший аналітик Інституту Брукінгса.

У США, як і раніше, скептично ставляться до всіх міжнародних екологічних ініціатив. Крім того, на думку експертів Ради з зовнішньої політики, зараз в Палаті представників переважають республіканці, а вони завжди були проти виділення грошей на боротьбу зі зміною клімату. Тому на зустрічі в Катарі США заявили, що також не будуть брати на себе додаткові міжнародні зобов'язання, а краще самі знизять викиди. Тим більше що міжнародні гроші йдуть в  далеко не бідні країни.

"Виживання найтовстіших"  - скульптура данського художника Йенса Галшіота в гавані Копенгагена. Скульптура являє собою гладку фігуру богині правосуддя, що символізує багатий індустріальний світ, яка сидить на спині худого, виснаженого африканця. (AP/Peter Dejong)

Проте професор британського Букінгемського університету Джуліан Морріс вважає, що вся справа у великій політичній грі. Ініціатива Вашингтона дійсно схожа на спробу вивести азійські економіки, і в першу чергу китайську, з під контролю Кіотського протоколу. За нинішнього ступеня інтеграції стан американської економіки багато в чому залежить від стану економік азійських "тигрів". І США не зацікавлені в різкому зниженні економічного зростання в Азії, і зокрема в Китаї.

Ще менше вони зацікавлені в тому, щоб Китай в рамках кіотського процесу потрапив під контроль якоїсь "третьої сторони" - скажімо, ЄС.

У цьому інтереси США розходяться з європейськими. Євросоюз, економіка якого є слабшою від американської, прагне обмежити можливості Китаю, чиї товари широкого вжитку за рахунок низьких цін успішно конкурують з європейськими на світових ринках. А обмеження на техногенні викиди за Кіотською угодою могли б стати зовнішнім гальмом зростання китайського виробництва.

Багаті проти багатих

Головними одержувачами міжнародної допомоги в сфері екології залишаються країни, що розвиваються, на чолі яких стоять Китай та Індія. Зараз це особливо дивно, так як Пекін хоче зайняти місце другої за обсягом економіки в світі, а ВВП Індії за 10 років зріс майже на 100%.

Разом з тим ці гіганти знаходяться в одній групі з острівними "карликами" Науру або Мальдівськими островами, які повільно йдуть під воду. А економічна допомога розподіляється нерівномірно.

З іншого боку, розвинуті країни самі пообіцяли довести до 2020 року розмір економічної допомоги до $ 100 млрд. Але поки змогли зібрати лише $ 11 млрд. У 2013 році доведеться виділити ще $ 21 млрд., а в 2015-му сума "пожертвувань" складе не менше $ 41 млрд. В умовах кризи зробити це буде практично неможливо. Тому в Катарі розвинені держави запропонували знизити обсяг допомоги до $ 60 млрд. Китай, у свою чергу, намагається сформувати і свій внутрішній ринок квот по викидах парникових газів. Пекін спочатку не брав на себе зобов'язань по скороченню викидів і тому зараз активно може постачати свої квоти на світові ринки. І, за прогнозами Всесвітньої організації співробітництва та розвитку, до 2020 року Піднебесна зможе зайняти більше 46% світового ринку квот. При цьому Китай ще й отримує міжнародну допомогу.

"Саме тому розвинені країни хочуть переглянути всю систему боротьби з потеплінням. Вона, швидше за все, буде базуватися на внутрішніх реформах в самих країнах і двосторонніх договорах", - вважає Стерлінг Бруннет.

Чорний день календаря

Позиція України на екологічному саміті виглядала, м'яко кажучи, консервативно, відстоюючи право і надалі торгувати невикористаними квотами. Київ в рамках Кіотського протоколу отримав квоту на рівні викидів 1990 року. І зараз, за ​​даними екологічних організацій, досяг лише 41% викидів від цього рівня. Тому зараз Україна намагалася отримати дозвіл торгувати квотами до 2020 року, якими не змогла скористатися раніше. У Катарі їй не вдалося провести це рішення, і тепер ситуація для країни істотно ускладниться.

Українська делегація під керівництвом міністра екології Едуарда Ставицького так і не домоглася права вільно торгувати залишившимися квотами

Японія, Іспанія, а також низка інших основних покупців квот на глобальному ринку публічно зобов'язалися більше не купувати чужі тонни СО2, а спробувати зберегти власні викиди. Крім того, в останні роки на ринок вийшли Росія, Канада і Нова Зеландія, які хочуть отримати до 2015 року не менше 40% ринку.

А Україні тепер буде складніше витрачати гроші, які вона отримує на екологічні проекти. У майбутньому, на думку більшості експертів, новий договір навряд чи буде підписаний. В кінці 2012 року, коли закінчиться перший етап Кіотського протоколу, світ опиниться в ще більшому невіданні щодо свого екологічного майбутнього. За даними ООН, незабаром на боротьбу з потеплінням треба буде витрачати не менше $ 15 млрд. на рік. І ця сума зростатиме з року в рік. Але навіть у цих умовах політики не поспішають домовлятися, сподіваючись, що кліматичного колапсу не станеться.

Джерело: investgazeta.net

Детальніше »

Новий «Чорнобиль» — у небезпечній близькості від Києва

Є думка, що ядерна промисловість — одне з найбільш екологічно чистих виробництв. Учені-фізики стверджують: 96% радіоактивних матеріалів можна переробляти й використовувати повторно. Однак у циклі переробки ядерного палива є чимало можливостей для витікання радіації. І зберігати його далеко не так безпечно, як про це говорять учені й чиновники.

На початку березня нинішнього року президент Віктор Янукович підписав Закон «Про поводження з відпрацьованим ядерним паливом щодо розміщення, проектування та будівництва централізованого сховища відпрацьованого ядерного палива реакторів типу ВВЕР вітчизняних атомних електростанцій».

Згідно з проектом, у безпосередній близькості від Чорнобильської АЕС (і практично за сто кілометрів від Києва) буде побудовано спеціальне сховище для тривалого зберігання ядерних відходів. Таке сховище розміщуватиметься в зоні відчуження ЧАЕС між колишніми селами Стара Красниця, Буряківка, Чистогалівка та Стечанка Київської області.

Планується, що радіоактивне паливо зберігатиметься у спеціальних контейнерах з допомогою технології поверхневого «сухого» зберігання із застосуванням двобар’єрної системи його ізоляції.

Як стверджують ініціатори проекту, перевозитимуть ядерне сміття у спеціальних вагонах із нержавіючої сталі, в бетонних капсулах. А саме сховище перебуватиме під цілодобовим відеоспостереженням. Рівень температури й вологості проконтролюють спеціальні датчики.

За словами губернатора Київської області Анатолія Присяжнюка, небезпеки від цього проекту — жодної, сама вигода. Адже 10% від плати за поховання відходів ітиме на соціальні проекти й розвиток інфраструктури в наближених до Чорнобиля районах. А це — нові робочі місця для людей, котрі живуть у 30-кілометровій Чорнобильській зоні.

Але не все так райдужно. У більшості країн відходи атомної енергетики зберігаються у спеціально обладнаних для цього місцях, часто — глибоко в скелях або під землею. Наприклад, Франція звозить ядерне сміття на острови Тихого океану, США — у пустелю Невада, Росія зберігає радіоактивні відходи в Сибіру. Головний принцип таких сховищ: вони не рятують на 100% від виникнення аварій, але дають гарантію мінімізації людських жертв у разі вибуху чи витікання радіації.

В Україні, яка 25 років тому найбільше постраждала від Чорнобильської катастрофи, до заходів безпеки ставляться значно легковажніше. Це при тому, що екологи не втомлюються доводити до відома керівництва профільного міністерства і київської влади небезпеку такого рішення. Фахівці перелічують ризики, які нестиме проект на будь-якому етапі циклу!

Власне, катастрофа може статися вже на етапі перевезення. Як стверджує директор Київського еколого-культурного центру Володимир Борейко, українські шляхи сполучення, якими перевозитимуть ядерне паливо, не можуть на 100% гарантувати безпеку перевезень. Не можна не брати до уваги й «ментальну» недбалість українських керівників на всіх рівнях. Борейко нагадав, що в Японії вчені сотні років вивчали цунамі і все-таки не змогли вирахувати висоту хвилі, що обернулося трагедією у Фукусімі.

«Що казати про Україну, де все горить, тоне й вибухає! Де гарантія, що автомобіль із відходами не потрапить у ДТП, машина — не перевернеться? Одна річ — везти таке сміття далеко від людей, а інша — у густонаселеному районі. Адже везтимуть через Київ», — обурюється Борейко.

Побоювання експерта небезпідставні, тим більше що п’ять років тому вже була аналогічна історія, коли у Львівській області перевернулося 15 цистерн із токсичним жовтим фосфором. І це дивом не обернулося другим Чорнобилем.

Крім транспортування, є небезпека всіляких форс-мажорів. Наприклад, пожежі або повені. За словами експерта Української екологічної асоціації «Зелений світ» Володимира Довбаха, Чорнобильська зона сейсмічно небезпечна, у цьому районі часто бувають підземні поштовхи, які рано чи пізно зруйнують могильник. І тоді радіація може потрапити в підземні води, а звідти — в Дніпро.

Ніхто також не гарантує, що контейнери не можуть розгерметизуватися самі по собі. Адже аварія, яка сталася на атомному сховищі в Пироговому в 1990-хроках, коли з бетонних «термосів» почалося витікання палива, свідчить про те, що повної безпеки тут немає й бути не може.

Та головне — жоден учений світу не може точно сказати, як поводиться ядерне паливо в часі. За твердженнями учених, воно може зберігатися в спеціальних контейнерах 50 років. А що буде через 100 або 200 років? Залишити такий спадок майбутнім поколінням, сподіваючись, що на той час придумають щось ефективніше, щонайменше — безвідповідально.

Ще одна небезпека, на яку звертають увагу екологи і яку заперечують українські чиновники: після того, як під Києвом з’явиться сховище для відходів із власних атомних станцій, в українського керівництва може виникнути спокуса відкрити його для ядерного сміття з інших країн. Адже та ж таки Європа, на відміну від нас, не хоче будувати смертельно небезпечні могильники на своїй території, їй простіше заплатити не такій перебірливій у питаннях власної безпеки країні й складувати відходи на нашій території. Від гріха подалі.

У міру усвідомлення всієї серйозності ситуації, екологів починають підтримувати й громадські організації. Так, недавно на прес-конференції з приводу смерті еколога Володимира Гончаренка лідер громадської організації «Київський форум», телеведуча Рена Назарова повідомила, що небайдужа громадськість Києва найближчим часом планує розпочати збір підписів під зверненням до президента України з вимогою переглянути рішення про будівництво ядерного могильника під Києвом і шукати інші варіанти утилізації ядерних відходів.

Люди самі намагаються організуватися і якось «докричатися» до влади, а тим часом у цивілізованих країнах є така процедура як громадські слухання, без якої схожі рішення не можуть бути прийняті в принципі! Навіть у сусідній Росії цієї процедури дотримуються, в результаті чого влада відмовилася від будівництва ядерних могильників у Саратовській та Ульяновській областях: ці проекти не було схвалено на публічних слуханнях. Наразі в «Сосновому бору», що під Санкт-Петербургом, де планується будівництво такого ж могильника, розпочинається обговорення цього проекту. І якщо місцева община дасть відбій, російська влада змушена буде шукати інше місце.

В Україні ці питання воліють замовчувати. Зрозуміло, що коли винести питання будівництва ядерного могильника на суд спільноти, наприклад жителів Києва та області, провідних екологів, то вердикт буде однозначним: не можна. Така відповідь, схоже, не задовольняє київську владу й профільні відомства. Отже, вся надія на активність громадських організацій і небайдужість людей. Зрештою, йдеться про здоров’я наше та наших близьких.

Джерело: dt.ua

Детальніше »

Світова карта забруднення повітря

Вчені НАСА простежили основні тенденції зміни забруднення повітря в 195 містах по всій земній кулі. Дослідження було виконано на основі супутникових даних. «Ці зміни в якості повітря не випадкові, — говорить Брайан Данкан, фахівець в галузі наук про атмосферу Центру космічних польотів Годдарда. — Стан повітря відразу змінюється, якщо глави держав вирішують побудувати щось на певному місці або, навпаки, обмежують викиди забруднюючих речовин».

Данкан і його команда вивчили інформацію, отриману супутником «Аура» з 2005 по 2014 роки. Інструменти супутника легко виявляють діоксид азоту — жовто-коричневий газ, який зазвичай викидають автомобілі, електростанції і промислові підприємства. Діоксид азоту швидко перетворюється в приземний шар озону і стає основним забруднювачем в міському смогу. Області найвищої концентрації діоксиду азоту зазвичай виникають над найбільшими містами в розвинених країнах.

Наукова команда проаналізувала щорічну динаміку рівня азоту по всьому світу. Для виявлення закономірностей забруднення повітря дослідники зіставили супутникові дані з інформацією про нові закони, спрямовані на боротьбу з викидами полютантів, національному валовому продукті і зростання міст. Отримані в результаті карти розповіли унікальну історію для кожного регіону.

США і Європа входять в число найбільших виробників діоксиду азоту. У період з 2005 по 2014 роки його рівень знизився на 20-50 % у США і на 50 % у Західній Європі. Дослідники прийшли до висновку, що спад відбувалася завдяки прийняттю законів щодо охорони навколишнього середовища.

У Китаї концентрація діоксиду азоту зросла на 20-50 %, в основному — над Великою Китайською рівниною. У трьох основних китайських агломераціях — Пекіні, Шанхаї і дельті Перлової річки — рівень діоксиду азоту знизився на 40 %.

Південна Африка, включаючи Йоганнесбург і Преторію, відзначилася найвищими рівнями діоксиду азоту в Південній півкулі. В агломерації Йоганнесбург — Преторія кількість забруднювачів повітря знизилась в 2008 році, коли були введені нові вимоги до автомобілів. В області на схід від агломерації, однак, зниження забруднення чергується з підвищенням рівня полютанта — тут розташовані 8 великих електростанцій.+

На Середньому Сході рівень діоксиду азоту зріс з 2005 року в Іраку, Кувейті та Ірані. Стрибок пояснюється економічним зростанням у цих країнах. Однак, в Сирії рівень діоксиду азоту зменшився з 2011 року.

Також існує онлайн мапа забуруднення повітря (проте без України)

Джерело: cikavosti.com

Детальніше »

Нова енергетична програма Україна обіцяє всіх зігріти

Згідно з оновленою енергостратегії Україні до 2030 року, країна відмовиться від імпорту електроенергії та зведе до мінімуму імпорт газу. Експерти вважають ці плани нереалізованим і не відповідають інтересам споживачів.

Опублікована на офіційному сайті міністерства енергетики та вугільної промисловості оновлена ​​енергетична стратегія України до 2030 року передбачає, що країна самостійно задовольнить потреби в електриці, а також зведе до мінімуму імпорт газу, нафти та вугілля за рахунок збільшення їх внутрішнього видобутку.

Екологи критикують уряд за небажання скорочувати обсяги енергоспоживання. Незалежні експерти вважають стратегію важкоздійснюваним через велику кількість ризиків та ігнорування глобальних тенденцій.

Ставка на зростання енергоспоживання

Споживання електроенергії буде рости

За новою версією енергостратегії Україні, споживання електрики в країні до 2030 року зросте в два рази і буде задоволено за рахунок зростання генерування струму на теплових і атомних електростанціях. Для цього поставлені цілі збільшення вуглевидобутку і створення власного циклу виробництва ядерного палива. В енергостратегії закладений також зростання споживання нафти до 2030 року в два рази, а ось зростання її видобутку не передбачено. Левову частку нафти передбачається імпортувати. А виснажені традиційні родовища доповнити освоєнням глибоководного Чорноморського шельфу.

Автори стратегії не виключають, що при вдалих результатах геологорозвідки в 2022 році може стартувати глибоководна шельфовая видобуток газу, яка дасть до 2030 року до 7-9 мільярдів кубометрів на рік при потребах у 50 мільярдів кубометрів. Традиційні родовища, як сказано в документі, дадуть близько 20-21 мільярдів кубометрів. Близько п'яти мільярдів кубометрів планується імпортувати з-за кордону, а решта газу автори стратегії очікують отримувати з щільних, сланцевих і метанових порід. В цілому стратегія передбачає зростання споживання енергоресурсів з 231 до майже 290 мільйонів тонн умовного палива.

Без оглядки на сусідів

Директор енергетичних програм київського Центру імені Разумкова Володимир Омельченко в інтерв'ю DW назвав наміри скоротити імпорт газу найсильнішою частиною нової стратегії. За його словами, це можливо, але тільки при масштабних іноземних інвестиціях у видобуток альтернативних видів газу і в освоєння Чорноморського шельфу.

Найбільшим ризиком енергостратегії експерт назвав той факт, що вона не спирається на стратегію соціально-економічного розвитку держави, якій поки що взагалі немає. "А оскільки Енергостратегія не враховує прогнози параметрів ВВП та інвестиційного клімату, дуже важко очікувати припливу іноземних інвестицій, без яких поставлені цілі недосяжні", - сказав Омельченко.

У новій стратегії не враховано енергетичні стратегії європейських країн і Росії, без чого "неможливо вмонтувати українську енергостратегії в регіональний контекст", зазначив в інтерв'ю DW президент Київського міжнародного енергетичного клубу Олександр Тодійчук. Він вважає, що запропонований варіант стратегії описує окремі напрями без чіткого формулювання загальних цілей. "Варто було взяти нинішній енергобаланс і скласти оптимальний енергобаланс. А енергостратегії розробляти, як шлях досягнення оптимального варіанту", - сказав Тодійчук.

Транзитний реверс

Транзит російського газу в Європу через Україну до 2030 року скоротиться у два рази, сказано в документі. Обидва опитаних експерта згодні з тим, що це відбудеться через зростання власного видобутку газу країнами ЄС, а також внаслідок перекидання російських газових поставок на обхідні маршрути "Північний потік", "Ямал - Європа" і "Белтрансгаз".

Україна зможе транспортувати газ в обох напрямках

Але Олександр Тодійчук впевнений, що Україні може компенсувати свої втрати інтеграцією в європейську транзитну систему, а також шляхом будівництва терміналу з прийому зрідженого газу. "Незавантажені частина українських магістральних газопроводів можна використовувати в реверсному режимі і постачати газ з європейського ринку", - вважає Тодійчук.

Експерти також висловили здивування тим, що енергетичну стратегію держави розробив близький до найбагатшого олігарха України Ринату Ахметову фонд "Ефективне управління". "Чому державну стратегію розробляє структура приватної особи, власника компанії, яка є монополістом на українському енергоринку? Даний факт сам по собі ставить під сумнів облік в стратегії інтересів всіх учасників цього ринку - виробників, постачальників і споживачів", - вважає Володимир Омельченко.

Джерело: www.dw.de

Детальніше »

У сфері екології в Україні панує правовий нігілізм – експерт

У Києві робоча група екологічних неурядових організацій представила результати оцінювання національної екологічної політики за 2011 рік. Робота над звітом за поточний рік триває й досі. За підсумками доповіді, головними проблемами в екологічній сфері є галузевий підхід у державному управлінні, недосконале законодавство і небажання влади вести діалог з громадськими організаціями довкілля. Новий міністр екології на презентації не з’явився, але у своєму зверненні пообіцяв, що новий уряд працюватиме над поліпшенням ситуації. Тим часом активісти схильні просити допомоги в іноземних організацій.

В Україні громадська оцінка національної екологічної політики проводиться вдруге. Першу таку доповідь презентували 2003 року, але тоді влада проігнорувала цей документ, а система державного управління в сфері екології відтоді лише погіршилась. Тож неурядові природоохоронні організації створили робочу групу, яка сьогодні представила результати оцінювання екополітики України за 2011 рік.

Ганна Голубовська-Онісімова, експерт від Проекту секторальної бюджетної підтримки ЄС, за сприяння якого відбувалося оцінювання, наголосила, що такий моніторинг – одне із завдань зовнішньої політики України.

«Публікація громадської оцінки національної екологічної політики за 2011 рік до кінця 2012 року є вимогою угоди про фінансування між Україною та ЄС», – каже вона.

«Екологічна політика не є пріоритетною для держави» – редактор доповіді 

Головний редактор доповіді, член ради Національного екологічного центру України Віктор Мельничук вважає, що основними проблемами національної екологічної політики є галузевий підхід в державному управлінні, відсутність аналізу екологічної ситуації та політизація природоохоронної сфери. Він наголошує, що сьогодні екологічна політика не є пріоритетною для держави.

«Наша країна спрямувала свій розвиток на економіку, на отримання прибутків, і ми знаємо, куди ці прибутки йдуть. Окрім цього, вже давно спостерігається правовий нігілізм. Це означає, що природоохоронне законодавство можна не виконувати, і ніхто не несе за це відповідальність», – каже Віктор Мельничук.

Новий міністр екології та природних ресурсів Олег Проскуряков на презентацію доповіді не з’явився. Утім, у своєму зверненні він наголосив, що цього разу уряд врахує усі рекомендації та зауваження, викладені у доповіді.

«Міністерство забезпечує своєчасність розгляду звернень громадян. Уряд країни приділяє значну увагу питанням співробітництва з громадськими інституціями», – йдеться у зверненні.

Просити допомоги у влади марно – еколог

Громадські природоохоронні організації таким заявам із профільного відомства не довіряють. Еколог Михайло Довбенчук представляє «Зелений рух «Карпати», який намагається врятувати місто Калуш від екологічної катастрофи. Зараз Михайло Довбенчук звернувся до Програми розвитку ООН в Україні з проханням запросити іноземних фахівців для проведення моніторингу. Адже точних даних про екологічну ситуацію немає, а просити допомоги у влади – марно, каже активіст.

«Це єдиний порятунок, тому що санстанції, обласна, міська і центральна адміністрації усе приховують і надають фальшиві дані. Окрім того, вони не надають нам можливості робити експрес-аналізи на вміст гексахлорбензолу та засолення, які робили іноземні спеціалісти», – скаржиться еколог.

Олена Кравченко, виконавчий директор міжнародної благодійної організації «Екологія – Право – Людина» вважає, що захистити довкілля, послуговуючись нинішнім екологічним законодавством, неможливо. На її думку, потрібно повертати низку законодавчих позицій, які були у 90-х роках, наприклад, екологічну експертизу. Вона наголошує, що гідні законопроекти, розроблені українськими та європейськими фахівцями, є. Однак владі поки що невигідно перетворювати їх на закони.

«Copyright © 2011 RFE /RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа /Радіо Свобода»

Джерело: radiosvoboda.org

Детальніше »

Василь ШЕВЧУК: Третя світова війна України. Нова книга Юрія ЩЕРБАКА

Юрій Щербак: Третя світова війна України

Юрій Щербак – людина-явище, обдарована багатьма талантами особистість, що має прозорливе бачення світу, творить і залишає власний слід в історії XX-XXI століття – випустив у розбурханий світ свою нову книгу: «Третя світова війна України. Перемогопоразка України і падіння Росії». – Київ, 2025. – 272 с.

Як професійний лікар-інфекціоніст, доктор медичних наук, що не тільки боровся з холерою, бруцельозом, сказом, дизентерією, ротавірусною та іншими інфекціями, а й відкрив «television debilities virus (TDV)», яким вражено чверть населення планети, висловив гіпотези про можливість вірусного інфікування людини від комп’ютера, захоплення влади штучним інтелектом та виходу його з-під контролю людини, Юрій Щербак ставить точний діагноз сучасним, майбутнім і позамайбутнім цивілізаційним хворобам, від яких немає ліків.

Як дипломат, Надзвичайний і Повноважний посол України у чотирьох провідних високотехнологічних країнах світу (Ізраїль, США, Канада, Мексика), на долю яких припадає більше 30 відсотків світового ВВП і близько 50 відсотків Нобелівських лауреатів, автор дивиться на карту світу поглядом геостратега, що бачить і окремі материки, і планету в цілому.

Як видатний «старий український письменник» (Ю.Щ., с. 9) майстерно переплітає жорстокий сюжет світових воєн і глобальних процесів з глибоко емоційними, яскравими картинами людських доль і прецизійно точно змальованих образів, що створює чуттєву голографічну панораму.

Як візіонер, чиї пророцтва неодноразово справджувалися[1], бачить те, що ховається за парканом «таймонів» (елементарних часток – Ю.Щ.) часу.

Як державний і громадський діяч, формулює висновки і пропозиції лаконічно і точно, щоб їх можна було, за бажання, легко реалізувати навіть недостатньо підготовленим людям на відповідальних посадах у владі.

Нарешті, як сивий мудрець – передчуває єдність цілого світу.

Епіграфом взято передбачення Герберта Веллса з далекого 1913 року: «…Після атомних вибухів усі міжнародні суперечки наче втратили будь-яке значення. В ті хвилини, коли ми забували про спрагу, замислювались над тим, що треба знайти спосіб припинити застосування цієї страшної зброї, доки на Землі ще не знищене все живе».

В якості другого, приземленого епіграфа автор наводить слова нашого великого співвітчизника Олександра Довженка, записані в його щоденнику під час Другої світової війни: «На українських полях і селах в огні і полум’ї вирішується доля людства на нашій недолі».

Переконаний – цю книгу Юрія Щербака треба читати повільно, з олівцем в руках… Мені автор подарував цей скарб із зворушливим надписом, тому я просто не можу не поділитися з вами «ехо-відгуком».

Отже, книга складається з п’яти частин.

Частина перша: «УКРАЇНА – ВІЧНЕ ПОЛЕ КРОВІ».

У вступному розділі «1. Про що ця книга» автор пише: «Я вирішив почати цю свою книгу про Третю світову війну, першою жертвою і учасником якої стала Україна, з розповіді про передбачення творця, пророка, який відчув далекі громи майбутніх ядерних катастроф і перший розповів про це світу.

Герберт Веллс завжди відстоював право людини зазирати в майбутнє, бачити небезпеки, що воно несе, і попереджати сучасників…

Виходжу з твердого переконання, що почалася Третя світова війна і що її розпочала Росія, обравши своєю жертвою Україну. Це твердження я сформулював у 2015 році. Про це моя нова книга, пропонована читачеві. Про війну, її коріння та можливі наслідки для України та світу. На щастя, ця війна ще не сягнула свого апогею, ще не перетворилася на глобальне ядерне пекло. Ще є час зупинитися на краю безодні, але чи під силу це людству?

… Про падіння Росії, яка зруйнувала Україну. Про умови воскресіння, відродження України в повоєнний час (с. 6-7).

… Мій оптимізм – не рожева безжурна казочка. Він гіркий і скептичний, бо «з великої мудрості виростає велика скорбота» (автор посилається на слова Леонардо да Вінчі), але – переконаний: через великі жертви в Україну прийде велика перемога (с. 8).

Завершується вступний розділ дуже особистою, щемливою сповіддю, яка з’єднує автора з історією і відмикає доступ до чогось Вищого, до Простору: «Книга для мене – старого українського письменника – єдиний спосіб донести свій самотній голос тривоги, сумнівів і надій до ширшого загалу під час світового урагану. Сподіваюсь, що голос буде кимось почутий. Події травня 2024 року в Харкові, коли російська ракета, що влучила в друкарню, знищила 50 000 українських книжок, показала, що стара істина «книжки не горять» вже не актуальна. Єдина слабка надія – що ракет не вистачить на всі книжки світу. І що в майбутньому ще залишиться трохи людей, які читатимуть книжки (с. 9).

Розділ «2. Війна. Теорії, гіпотези та невідомі факти» демонструє, яку колосальну роботу зробив автор за інших і для інших, не будучи військовим експертом, зате глибоко розуміючи природу людини і людської цивілізації на Землі (нинішньої, не першої і не останньої).

«Війна супроводжує людину від перших її кроків як істоти прямоходячої (Homo Erectus) і майже розумної (Homo Sapiens) – аж до вершин людського розвитку доби електронно-інформаційної цивілізації XXI століття.

На всіх етапах існування людини війна – явище огидне, жорстоке, криваве сповнене ненависті і смертей, насильства і несправедливості, страждань і спустошень, – є постійною, невідчепною супутницею народів і держав, ставши важливим, якщо не вирішальним, фактором історичних змін, технологічного і соціального розвитку.

Починаючи з 3600 року до нашої ери і до сьогодні в світі відбулося 14 600 воєн, які забрали життя 3 мільярдів людей (с. 10).

Існує дві головні і протилежні тенденції в інтелектуальному розумінні явища війни:

1. Війна закладена в природу людини …інстинктами, такими як ненависть, заздрість, жага, похіть – і є невід’ємною частиною культури і цивілізації, держави і суспільства.

2. Війна відсутня в природі людини: це феномен деградації, хвороби, протиприродної зіпсутості влади і суспільства.

 Автор, як лікар, «переконаний, що людина – в основі своїй тварина, найнебезпечніший хижак, здатний на агресію і вбивства. Інша річ, що тварина ця – соціальна, стримувана (до певного часу) гальмами моралі, законів, освіти, культури, традицій. Але як тільки … ці гальма слабнуть, частина нормальних, здавалося б, людей, дуже швидко перетворюється на безжальних вбивць…».

Видатний український хірург-кардіолог і мислитель Микола Амосов, який під час операцій доторкнувся до тисяч людських сердець, вважав, що людина – на 70 відсотків істота біологічна, і на 30 відсотків – соціальна. Тобто – її поведінка залежить від суспільного ладу в тій чи іншій державі.

І ще буквально кілька висновків автора з цього насиченого розділу:

«Хоч би які ідеологічні чи політичні причини – а їх безліч – називали агресори, намагаючись зняти з себе персональну відповідальність, першопочатком будь-якої війни, її причиною, є людина або група людей-однодумців. Вогонь будь-якої війни спочатку запалюється в мозку людини, оформлюється в нав’язливу ідею, яка охоплює, наче вірусна інфекція, дедалі ширші групи населення.

У XX столітті могутнім фактором розпалювання воєн стала політична пропаганда – потужний всепроникливий інструмент впливу панівного режиму на широкі народні маси.

Що таке войовничий шовінізм у його нейробіологічному вигляді? Чому тотальна пропаганда позбавляє мозок людини здатності критично осмислювати інформацію?

Війна – ще далеко не пізнаний феномен існування людства, який має циклічний, хвилеподібний характер кривавих припливів і мирних багаторічних відпливів…».

У розділі «3. Забута незабутня війна» Юрій Щербак по-новому осмислює уроки Першої світової війни і трагічної участі в ній українців.

Поштовх цьому дало відвідування у Німеччині «старого парку, який уже губився в сутінках. Ні автомобілів, ні людей тут не було – лише сирий морок надвечір’я. Коли підійшли до брами, я побачив вирізьблений у камені нарбутівський тризуб і скульптурну, зчорнілу від часу постать українського козака-сірожупанника, що схилив свою голову в журбі.

І напис: «Синам України – брати-земляки. 1914-1918».    

Це був військовий цвинтар українських вояків часів Першої світової війни – один з небагатьох, що збереглися в Німеччині».   

Автор, отримавши доступ до дипломатичних архівів, повертає пам'ять про цю «Велику війну», яку так старанно намагався зітерти більшовицький режим за 70 років. Розкриває суть цієї насправді антиімперіалістичної війни (а не імперіалістичної, як хотів удавати «червоний режим»); зацікавленість Російської імперії у розпалюванні європейської війни; значення так званого «українського питання», як одного з головних мотивів світової війни; роль України, як однієї з головних опор в архітектурі нової Європи; висвітлює умови життя українців і репресій української церкви під російською окупацією; демонструє значення Першої світової війни як поворотного пункту в історії людства; наводить страшні цифри безжального спалювання у горнилі війни українського етносу бездержавної України:

«Війна «вогнем і мечем» нещадно пройшлася територією України, яка стала полем битв ворогуючих армій та постачальником живої сили – гарматного м’яса – обидвом сторонам. До російської армії, яка нараховувала 15,5 мільйона вояків, було мобілізовано 3,5-4,5 мільйона українців (із 32 мільйонів українського населення тодішньої Росії), до австрійського війська – за різними даними – від 300 до 700 тисяч українців Галичини, Буковини, Закарпаття, що становило близько 9 % складу австро-угорської армії. Створений зусиллями Союзу визволення України у Львові легіон Українських січових стрільців (УСС) у складі регулярного війська був чисельно невеличкий – до 2,5 тисячі вояків, проте відіграв важливу роль у політичній історії України, увійшовши назавжди в українську міфологію.

Так у смертельній борні зустрілися на лінії фронту українці – наддніпрянські та західні. Люди одного походження, єдиної мови, роз’єднаної долі. Брати у різних мундирах, з різними типами зброї в руках, але з піснями, що через сто років стали загальноукраїнськими: «Ой у лузі червона калина» – неофіційний сучасний гімн нескореної України – та «Пливе кача», під яку ховали героїв Майдану і тих, хто загинув на російсько-українській війні 2014-2024 (…) років.

На війні першій, так несправедливо забутій, загинуло орієнтовно 600 тисяч солдатів-українців російської армії, поранених нараховано 1 мільйон, вбитих – 120 тисяч українських вояків армії австро-угорської, поранено 200 тисяч. Всього в Австро-Угорщині загинуло військових і цивільних українців 500 тисяч осіб!

Тут, на фронті, народжувалася й гартувалася сучасна українська нація».

Наприкінці Юрій Щербак цілком логічно питає: «Чому б у Києві не створити гідний пам’ятник українським героям тої війни?».

У розділі «4. Війна громадянська, міжнародна, міжнаціональна» автор пише, що породженням Першої світової війни з наступним розвалом царської імперії і більшовицьким переворотом стала Війна громадянська (1917-1922). «Війна ця була набагато кривавішою за Першу світову. Якщо у війні 1914-1917 років Росія разом з Україною втратила 2 млн. 25 тис. вбитими, то під час громадянської кількість жертв зросла у П’ЯТЬ разів і склала 10,7 млн. осіб.  

Її ініціатором і палієм виступив російський більшовицький режим народних комісарів у Петрограді, який 17 грудня 1917 року за підписами Леніна, Сталіна, Троцького пред’явив Українській Народній Республіці – новонародженій незалежній державі – грізний ультиматум («Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради»), в якому висувалися вимоги, виконання яких нищило молоду державу.

Міждержавна і міжнародна громадянська війна була першою спробою знищення незалежної України в XX столітті. Сьогодні її перебіг читається як алгоритм подій 2014-2024 (…) років.

 Головний сенс боротьби українців в ті безжальні часи полягав не лише в порятунку державності Української Народної Республіки, яка загинула під ударами червоних військ, але передовсім в лютій боротьбі українського селянства за свій хліб, що реквізували більшовики за наказом Леніна, прирікаючи Україну на голод.

Голодомор 1932-1933 років остаточно зламав хребет українському селянству. Сталінський Голодомор в Україні вбив від 5 до 10 мільйонів людей, переважно селян. Це була спецоперація громадянської війни більшовицького режиму проти свого непокірливого населення.

Ця «спецоперація» зачепила майже кожну родину. У Юрія Щербака в 1933 році голодомор забрав «бабцю і діда в Умані та бабусю в Києві».

На відміну від Першої світової Громадянська війна була всіляко звеличена комуністичною пропагандою… І тільки в 1980-2000 роках відкрилися істинні виміри цієї національної трагедії». 

Розділ «5. Друга світова, Перша ядерна» розкриває страшну правду про цю війну. Перебуваючи на дипломатичній службі у Вашингтоні, автор розкопав «дивовижні» тексти й документи напередодні Другої світової війни, які розкривають істинне бачення провідних країн Європи, зокрема Великої Британії, ролі й місця України на геополітичній карті світу.

«Якою має бути позиція Великої Британії?.. Я (Ланселот Лоутон – відомий британський історик, громадський діяч, журналіст-міжнародник, один з засновників Англо-Українського комітету 1935 р.) вважаю, має бути та сама, що й українців. Ми повинні стояти на боці України… прагнути того самого рішення, якого бажає сама Україна, і я переконаний, що це так само в наших інтересах, як і в її».

Позиція Великої Британія залишається незмінною і послідовною!

«Сталін, мрією якого було розпалити вогонь європейської війни на Заході, був дуже занепокоєний перспективою втрати своєї найбагатшої колонії – України. Власне з цього, з «українського питання», почався бурхливий роман Сталіна і Гітлера, які впродовж наступних місяців (з березня 1939 року) стали замовниками, співучасниками і союзниками у розпалюванні Другої світової війни» (с. 46-47).

Автор з точністю досвідченого лікаря діагностує ці «дві диявольсько-гігантські постаті історії першої половини XX століття, які великою мірою визначили траєкторію світових подій цієї доби. Два фанатичних, кривавих диктатори, два творці злочинних утопій – червоної й коричневої – які прирекли мільйони людей на смерть».

 Незважаючи на фундаментальні характерологічні й ідеологічні різниці, майбутні смертельні вороги мали один до одного якщо не сентимент, то повагу: так розбійники з різних бандформувань з респектом і заздрістю ставляться до «подвигів» суперника.

У книзі наводяться жахливі історичні факти: «1 вересня 1939 року вермахт почав атаку на Польщу, маючи величезні перевагу в живій силі і техніці: було задіяно 60 дивізій (майже 1,5 мільйона вояків)…

17 вересня до німецьких і словацьких загарбників приєдналися радянські «визволителі». В операції взяли участь майже 500 тисяч бійців…

21 вересня 1939 року радянські та німецькі представники підписали угоду про координацію військового руху в Польщі. У Львові і Бресті відбулися спільні радянсько-німецькі паради, а в березні 1940 року спеціальна місія НКВД у Кракові разом з колегами з гестапо узгоджувала плани боротьби з польським підпіллям» (с. 50).     

У 1939 році СРСР захопив 52 % території і 30 % населення тодішньої Польщі. З погляду міжнародного права, це була нічим не спровокована агресія і анексія території суверенної держави. Йдучи на цей крок, сталінське керівництво порушило безліч міжнародних угод: пакт Ліги Націй, … Було розтоптано всі угоди між СРСР і Польщею: Договір про ненапад, …» (с. 51).

22 червня 1941 року Німеччина напала на Радянський Союз. Гітлер стратегічно переграв Сталіна, почавши бліцкриг раніше, ніж намітив це «наймудріший вождь народів» (с. 54).

Україна, яка напередодні війни потроху почала оговтуватись після Голодомору, потрапила у вогонь тотального винищення (с. 55).

…Наприкінці 1941 року, коли майже вся Україна була окупована німецькими військами внаслідок жахливих поразок Червоної армії, провину за які несе особисто Сталін, «великий вождь народів» запустив чутку про «зраду» українців (с. 56).

Водночас факти свідчать про протилежне: в Червоній армії служило не менше ніж 7 мільйонів українців, з них 3,5 мільйонів загинуло чи пропало безвісти. 23 % бійців Червоної Армії та 59 % радянських партизан (100 тис. осіб) становили українці. 35-50 тисяч українців воювали за Великобританію в Збройних силах Канади, 11 тисяч закарпатських українців билися з ворогом у війську Чехословаччини, 5 тисяч – в іноземному легіоні Франції…

В загонах Української повстанської армії, які діяли в Західній Україні в 1943-1944 роках, нараховувалось не менше ніж 40 тисяч вояків, які чинили опір німцям, радянським і польським партизанам, а згодом – регулярним частинам Червоної армії й місцевим органам радянської влади.

Варто нагадати, що 2069 українців стали Героями Радянського Союзу, 32 – двічі Героями і один – Іван Кожедуб, льотчик-винищувач, – отримав три зірки Героя.

Україна відіграла винятково важливу стратегічну роль на європейському театрі воєнних дій у 1941-1944 роках. На Східному фронті (у 1943 році Сталін утворив чотири українських фронти, а Гітлер – дві групи армій «Україна») воювало від 56 до 76 % загальної кількості німецьких дивізій: 607 з них було розгромлено саме на цьому фронті, коли на інших фронтах загинуло 176 дивізій (с. 58).

Одним з інформаційних злочинів російських шовіністів було виключення зі списку героїв війни двох українців – лейтенанта Олексія Береста та сержанта Петра Щербини, які першими встановили прапори перемоги над німецьким рейхстагом в ніч на 1 травня 1945 року (с. 40).

 Українців із списку героїв викреслив чи то Сталін, чи то Жуков. І тільки у 2005 році Президент Віктор Ющенко присвоїв Олексію Бересту (який трагічно загинув у 1970 році, врятувавши 5-річну дівчинку з-під коліс залізничного потяга) звання Герой України.

«Союзники виграли війну, а Україна заплатила рахунок» (с. 60).

Наприкінці розділу Юрій Щербак формулює 10 історичних уроків, які Україна повинна була б винести з Другої світової війни (с. 58-62).

Першим і головним із них є:

«Україна, поневолена, бездержавна, позбавлена права мати власні геополітичні й національні інтереси (чи в формі УРСР, чи польських воєводств, чи рейхскомісаріату Україна, чи Новоросії, що належить Росії), завжди буде приречена залишатися об’єктом пожадливості у чужій грі, метою загарбання й пограбування її природних багатств і геноциду її населення».

Як дзвін (по кому він дзвонить?) звучить десятий, крайній висновок:

«Друга світова війна стала також і першою ядерною війною» (с. 62).

Юрій Щербак достеменно обізнаний з ядерною тематикою, а тому застерігає людство: «Накопичено 12 тисяч ядерних боєголовок, з яких 2100 готові до застосування. Підрив хоча б 100 боєголовок призведе до багаторічної ядерної зими і загибелі людства… Думайте, думайте…».

В результаті нинішньої війни ядерної Росії проти без’ядерної України (2014-2025…?), яку шляхом вселенського обману позбавили ядерної зброї стримування, все більше країн будуть намагатися отримати власну ядерну зброю, а також вивести її у космос. Це – критична загроза людству.

Інший шлях – повна денуклеаризація Планети Земля, ініціаторами якої, маючи на те абсолютне моральне право, могли б стати Україна і Японія.

Який шлях обере людство, і чи спроможне воно загалом на це?

У частині другій: «ЗВІР З БЕЗОДНІ ПІДНІМАЄ ГОЛОВУ» автор безпристрасно й місцями безжально, але завжди з хвилюванням за долю держави, аналізує важливі періоди історії України у шести розділах:

6. Українська державність: важкі здобутки та стратегічні поразки.

7. Українська дипломатія: втеча від імперії.

8. Польська альтернатива.

9. Російський ведмідь зі свастикою.

10. Москва готується до війни з Україною.

11. Звір з безодні на Хрещатику.

Власне, самі назви розділів розкривають їх зміст. Юрій Щербак був безпосереднім учасником і свідком тих подій, тому його оцінки і сумні висновки є особливо важливими, щоб не повторювати їх у майбутньому, за існування якого платиться така страшна ціна у цій екзистенційній війні.

Лікар не тільки ставить діагноз, а й виписує ліки, гіркі ліки.

«У 1992-2000 роках тривав безперервний процес пограбування загальнонародної власності. Гроші відкривали чарівні брами влади, можливість впливати на політику держави, керувати рішеннями президентів і Верховної Ради. А влада приносила нові гроші (с. 72-73).

 У 1992-1994 роках США і Росія спільно провели безпрецедентну операцію зі знищення ядерно-ракетної стратегічної зброї, що перебувала на території України. Дві ядерні держави – хоча з різних причин, але були єдині у своєму нестримному бажанні поставити Україну на коліна й забрати у неї ядерну зброю і діяли спільно.

Події 2014-2024 (…) показали, чого варті «запевнення» і «гарантії» Росії та її підпис на важливому міжнародному документі (с. 76-77).

Незважаючи на певні успіхи, Україна за перші двадцять років державотворення (1991-2011) перетворилася на злиденну, корумповану, олігархічно-авторитарну країну Європи, яка втратила свою обороноздатність й перебувала на грані втрати незалежності і повернення до складу Імперії зла.

Якби не народна революція 2013-2014 років (с. 79).

Тільки Путін з його агресією 2014-2024 років кров’ю і вогнем переконав слабкодухих керівників, а головне – український народ, у необхідності повного розриву з Імперією зла (с. 89).

Відбулося зіткнення двох цивілізацій – православно-чорносотенної, архаїчно-ординської, невільничої – й волелюбної проєвропейсько-української цивілізації, спрямованої у майбутнє (с. 91).

Україна двічі за свою історію стала жертвою агресії з боку фашистської держави: Німеччини в 1941 році і Росії в 2014-му.

Збулося пророцтво Вінстона Черчілля: «Фашисти майбутнього називатимуть себе антифашистами» (с. 98).

…Звір з безодні. Образ глобального Хижака – нищителя життя – прийшов до нас зі сторінок Апокаліпсиса.

Та згадаймо слова Івана Богослова: «Звір, якого ти бачив… має прийти з безодні і йде на загибель» (с. 108). (Об’явлення. 17:8)».

 У частині третій «ІМПЕРІЯ ЗЛА АТАКУЄ» фіксуються й оцінюються драматичні події і факти початку Третьої світової війни України. Назви розділів та їх послідовність розкривають початок і перебіг нічим не спровокованої, в порушення сотень міжнародних і двосторонніх юридично зобов’язуючих договорів, війни Росії проти України. До того ж – це перша таких масштабів війна, яка документується в прямому ефірі. Тому наведемо лиш основні висновки і оцінки цієї вже історичної книги.

У розділі «12. Вторгнення. Перші підсумки» автор пише:

«Переконаний: 2014 рік увійде в світову історію навічно – як рік початку Третьої світової війни, хоча мало хто зрозумів це одразу. Народи і політики часто воліють жити в світі ілюзій і не визнавати жорстоких фактів, що перекреслюють інерцію мирного існування. Хто хоче кидати комфортний мирний світ і раптово опинятися в новій, страшній реальності руїн? (с. 109).

Вперше з часів закінчення Другої світової війни європейська ядерна країна порушила легітимні, міжнародно визнані кордони іншої європейської країни і здійснила неспровоковану анексію її території (с. 110).

Втрачаючи останні довоєнні ілюзії, важко прокидаючись від застарілих міфів про віковічну дружбу російського і українського народів, про миролюбність росіян, Україна, її нова більшість, яка мислить, стала прозрівати, спостигаючи нові, страшні істини:

1. Сотні тисяч українських громадян на Сході та Півдні, не об’єднані ні національною, ні якоюсь іншою спільністю, не вкорінені в ґрунт український, лише отруєні російсько-совєтською пропагандою, ненавидять і зневажають українську державу, українську мову і культуру. Хоча насправді ними всі роки незалежності керувала не Україна чи українці, а місцева мафія – мафія, цілком зросійщена і антиукраїнська.

2. Всі силові опори української держави – зруйновані вщент попередніми режимами, свідомо знищені діями російської агентури… Десятки тисяч військовослужбовців і правоохоронців зрадили присягу Україні й перейшли на бік ворога в Криму і на Донбасі. Росія відверто виявила себе як вбивця «братів і сестер», як загарбник їхньої території, як грабіжник українських багатств.

3. Більшість українців, незалежно від мови, якою розмовляють, але однакових за своєю природою – самостійників, волелюбних і анархічних нащадків козаччини і повстанців Махна та Бандери, під час війни прозріла і нарешті повірила в правду націоналістів, які віддавна вважали Росію найзлішим ворогом України.

4. Масові воєнні злочини росіян, вчинені на території України після початку широкомасштабної війни 2022 року, свідоме руйнування цивільної інфраструктури, а особливо смерть невинних малюків, викликали лють і жадобу помсти переважної більшості українських громадян. Все, що російське – від пам’ятників Пушкіну й назв вулиць до відомих брендів харчових продуктів чи пісень, було зметено силою народного гніву. Мільйони російськомовних громадян перейшли на мову українську.

5. Похитнулася віра українців в могутність демократичних країн Заходу, в їхню здатність надати швидку і ефективну допомогу Україні.

6. Великий рахунок буде пред’явлено українським народом владі…

Розуміння цих та багатьох інших істин приходило у міру інтенсифікації бойових дій, збільшення числа українських жертв і територіальних втрат. Цього розуміння було достатньо, аби збагнути:

Україна опинилась на краю прірви.

Третя світова війна з Криму і Донбасу почала свою повільну, але невблаганну ходу. В Криму вона й закінчиться» (с. 112-115).

У розділі «13. Стадії війни» автор виділяє 15 (на даний час) стадій розгортання бойових дій і, відповідно, змін геополітичної ситуації навколо України. Представлена періодизація засвідчує великий динамізм на полі бою; величезні геополітичні, економічні та психологічні зміни як в нашій країні, так і в світі (с. 116-127).

Найтяжчим з 26-ти є розділ «14. Втрати України» – навіть знаючи і проживаючи все це, важко повірити, що таке можливо в центрі Європи у XXI столітті. Криваві жорна війни щодня і щоночі 3,5 роки без передишки  перемелюють житті тисяч і тисяч воїнів іцивільних – дорослих, малих і ненароджених; міста і села з їх домівками й системами життєзабезпечення; живу природу і віру – віру в Бога і в земну справедливість…

Лікар Юрій Щербак пише: Почну не з кількості вбитих цією війною українців чи втрат в енергетиці та руйнувань житлового фонду.

Почну зі страху. З травматичного страху психіки наших громадян.

24 лютого 2022 року мільйони українців прокинулися в іншому світі, іншому часі, хоча далеко не всі спочатку це збагнули. Нова дійсність війни, якої всі боялися, але мало хто вірив, що Путін наважиться її почати, вмить змінила Україну і світ, мене, моїх рідних і друзів, поклавши тінь смерті на мільйони моїх співвітчизників.

Письменник Юрій Щербак передає емоції з точністю до сліз: «Того зимового ранку люди, прокидаючись і намагаючись зрозуміти нову реальність і наслідки почутих новин, притискали до себе теплих, розіспаних дітей, ще живих, ще усміхнених. Це була їхня остання тиха ніч у своїх квартирах, хатах, гуртожитках. Ніч з цілими шибками і нерозбитим посудом, ніч без знищених будинків й завалів з битої цегли та бетону, без завивання сирен повітряної тривоги, ніч з водою та електрикою, із затишними дитячими ліжечками та іграшками, ще не розкиданими по вулицях» (с. 128).

Війна ця – безпрецедентна за масштабами масового переміщення людських потоків в Україні. В лютому-березні 2022 року стався біблійний Вихід нашого народу, переважно матерів з дітьми, що перевершив усе, що пережила в своїй історії українська земля. Понад 7 мільйонів громадян, зокрема 2,5 мільйони дітей, виїхали з України у той час загального сум’яття. Ще 10-12 мільйонів осіб стали внутрішньо переміщеними особами, втративши житло, що змусило їх покинути насиджені місця і перетворитися на блукачів (с. 129).

Український народ отримав тяжку колективну психічну травму війни.

Величезними є безповоротні втрати України…

На очах усього світу, при мовчазній згоді таких «миролюбних» держав, як Китай та Індія, здійснюється злочинний план нищення самих основ нормального існування громадян України – позбавлення електро- і водопостачання, каналізації, зв’язку, транспорту…

Російські ракети, дрони і авіабомби безжально знищують житло українців. Мільйони людей, які тяжко працювали, аби заробити гроші на житло, стали безхатьками…

Особливу категорію становлять втрати екологічні – пожежі; руйнування водних споруд, забруднення води; забруднення земель; загибель екосистем, тваринного й рослинного світу… (с. 131-134).

Різні інституції підраховують фінансові збитки України, викладаючи астрономічні суми, виставляючи рахунок агресору. Але хіба можна доларами компенсувати втрати людські?

Бо насамперед втрати – це люди. Сотні тисяч українців. Їхні понівечені долі, їхні вбиті росіянами чоловіки, брати, батьки, діти.

А втрати непрямі? Вони безмежні. Це зруйновані сім’ї, знищене майбутнє мільйонів людей, це народні страждання, страхи, відчай, ненависть й бажання помсти російським вбивцям» (с. 130-134).

Про що думали ті, хто розпочинав це? Хіба мало було власної землі (1/9 суші Землі), природних ресурсів, грошей, влади, величі?..

У розділі «16. Глобалізація війни» автор, на основі тонкого розуміння діалектики глобальних процесів, підводить жорсткі підсумки і робить жорстокі прогнози майбутнього людства: «На жаль, не всі впливові діячі на Заході зрозуміли, що агресія Росії – це не регіональна війна з обмеженими цілями (поневолення України, Молдови, країн Балтії). Це – світовий конфлікт непримиренних ідеологій і ворожих цивілізацій. Нова війна виходить далеко за межі «традиційного» суперництва великих держав за сфери впливу, території та ресурси. Хоча й ця мета залишається.

Це – глобальне зіткнення сил Темряви, нового Середньовіччя, зомбованої орди невільників з представниками вільних, спрямованих у майбутнє народів (с. 138).

Велика війна, яку Росія розв’язала проти України, ніби кривавим фломастером підкреслила факт розпаду, загибелі, зникнення попередньої геополітичної структури світу, яку будували спільними зусиллями, долаючи ворожнечу часів Холодної війни, покоління землян після завершення Другої світової війни (с. 139).

Системне вивчення явищ, пов’язаних зі сферою безпеки у глобальному масштабі показує, що відбувається невблаганне зростання загроз і наближення до потужного спалаху світової війни, незважаючи на всі спроби США і НАТО уникнути глобального зіткнення (с. 142). 

 В геополітиці Юрій Щербак вперше відкриває «Материк зла» (розділ 16) замість застарілої в сучасних умовах безликої «Осі зла» (с. 143-144).

«Коли говоримо про глобальний характер війни, насправді йдеться про набагато серйозніше геополітичне явище: створення Материка зла – союзу авторитарних країн, об’єднаних спільними кордонами і спільною ідеологією: Росії, Білорусі, Китаю, Ірану та Північної Кореї.

Достатньо поглянути на карту світу, щоб зрозуміти, наскільки небезпечним може бути цей Материк зла (с. 143).

Об’єднавчим фактором згуртування цих країн в єдиний Материк є тоталітарні ідеологія і ненависть до Сполучених Штатів та інших демократичних високорозвинених країн.

Сказане не означає, що Материк зла існуватиме вічно. Найімовірніше, прийде час, коли це об’єднання розпадеться під 1бувають вічними.

Тенденція розколу світу на два супротивних табори, які готуються до повномасштабної світової війни, є на сьогодні домінантною» (с. 144).

Оскільки Світ дуалістичний, то логічно, що існує і «Материк добра».

Безумовно, Україна, як і вся Європа, входять саме до Материка добра.

Певно, подібно шістьом географічним материкам є й інші геополітичні материки, допоки що «безіменні». До якого з протиборчих материків вони пристануть, те й визначить долю планети і нинішньої цивілізації.

Очевидно, Бог зарано відкрив людині «частково розумній» таїну атома. Перше, що зробили люди, – ядерну бомбу для знищення таких же людей. Мабуть, бездумно використовуваний термін «Homo sapiens» пора замінити на «Homo small sapiens». Тоді менше було б ілюзій, оманливих сподівань і легковажних рішень з надією на те, що люди врешті візьмуться за розум.

Пригадую, як в одній з книг про древній Тибет мене вразила фраза: «Коли люди заповнять відходами землю і воду, вони візьмуться …за повітря». Не за голову чи розум, а за інші середовища свого ж існування!

Юрій Щербак, як перший Міністр охорони навколишнього природного середовища України, добре знає проблеми ядерної та радіаційної безпеки. Спеціальний розділ книги так і називається «17. Російська ядерна загроза».

«Разом з жахливими воєнними злочинами» Росія «захопила цивільні ядерні об’єкти України (виведену з експлуатації Чорнобильську АЕС і найбільшу в Європі Запорізьку АЕС; вдарила дроном по об’єкту «Укриття» над 4-м зруйнованим блоком ЧАЕС; обстріляла харківську дослідницьку установку «Джерело нейтронів») та поставила світ на межу ядерної катастрофи» (с. 145). Мало того, постійно звучать погрози застосувати ядерну зброю, хоч у Будапештському меморандумі РФ «урочисто присягала, що ніяка зброя ніколи не буде застосована проти України».

«Міжнародна конвенція про боротьбу з актами ядерного тероризму 2005 року, ратифікована Верховною Радою України 15 березня 2006 року, наголошує, що «будь-яка особа учиняє злочин, якщо вона загрожує вчинити злочин, ушкоджує ядерний об’єкт з наміром спричинити смерть або змусити фізичну чи юридичну особу, організацію чи державу піддатися на шантаж ядерного терориста» (с. 145).

Росія ратифікувала дану Міжнародну конвенцію 2 жовтня 2006 року, інакше МАГАТЕ не видало б ліцензії на будівництво й експлуатацію АЕС.

Автор пропонує комплекс цивільно-правових заходів «міжнародного співтовариства» для приборкання безумних ядерних погроз (с. 153). Але вже не існує ні «міжнародного співтовариства», яке замінили розділені геополітичні материки («зла», «добра» та ін.), ані міжнародного права. МАГАТЕ чомусь (?) нічого «не помічає», хоч має дієві засоби реагування.

Юрій Щербак чіпляється за, мабуть, останню соломинку, коли намагається вплинути на цілий світ, закладаючи в химерний ломбард людської віри свій неодноразово справджуваний авторитет пророка: «Я належу до тих, хто вірить у можливість застосування Путіним ядерної зброї в критичний момент існування його режиму. Тому ядерний Апокаліпсис залишається на порядку денному цього (!) світу» (с. 153).

В одному з попередніх розділів (5. Друга світова, Перша ядерна) автор наводить слова Гітлера, сказані 22 серпня 1939 року напередодні нападу на Польщу: «В інтересах пропаганди я назву якусь причину вибуху цієї війни, не має значення, чи буде вона вірогідною. Чи ні. Переможця ніхто не питає, чи сказав правду, чи ні. У справах з початком і веденням війни вирішує не право, а перемога» (с. 50).

Відомо, чим закінчили ініціатори тієї війни, і скільки десятиліть країна, яку вони кинули у війну, спокутувала вину перед жертвами. Змінилися покоління, але з історії вже нічого не можна викреслити…

В думках українців засіли вічні й нагальні питання, сформульовані автором у розділі «18. Покарання агресора»:

«Чи є Бог на небі? І якщо є, чи Він чує стогони і прокляття тих, хто втратив дітей і рідних, хто був скалічений на цій війні або став безхатьком і жебраком?

Чи справді діє закон карми й чи будуть покарані мерзотники, які зруйнували Україну, вбили сотні тисяч її громадян, розпорошили дітей – майбутнє нації – по світу?

Чи прилетять чорні лебеді до Москви, чи будуть знищені ініціатори жахливої бійні, яка має всі шанси невдовзі стати всесвітньою?» (с. 154).

15 липня 2025 року Верховна Рада України ухвалила закон про ратифікацію Угоди між Україною і Радою Європи про створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України, що була підписана 25 червня 2025 року в Страсбурзі, Французька Республіка.

«Окреме питання – це питання відповідальності російського народу за війну та злочини проти України: чи лягає гріх Каїна на весь народ…

Без каяття і покаяння не може бути ніякої мови про «велику Росію майбутнього», яка залишиться хибною фантазією…

Але земний трибунал також обов’язково має відбутися» (с. 158).

Завершується частина третя книги розділом «19. Попередні підсумки війни: перемогопоразка України».

«Першим і основним підсумком сьогоднішньої війни, навіть якщо вона закінчиться повною перемогою України, є:

«1) Україна вступила в зону тривалого (якщо не вічного) гострого воєнного, політичного та ідеологічного протистояння з Росією, що примушує докорінно переглянути стратегію розвитку нашої держави і суспільства.

Йдеться про екзистенційне виживання України, яке залежить від надійності її союзів, економічно-мілітарної могутності і, головне, від ідейної єдності її суспільства. Існування вічно ворожого Мордора на кордонах України примушує її стати «нацією у військовій формі», подібно до Ізраїлю» ( с. 160-161).

Кількома абзацами вище наводяться слова колишнього президента Росії Дмитра Медвєдєва: «Существование Украины смертельно опасно для украинцев. И я имею в виду не только нынешнее государство, бандеровский политический режим. Я говорю о любой, совершенно любой Украине. А, стало быть, вероятность новой схватки будет сохраняться неопределенно долго. Практически всегда» (с. 160).  

«2) Україна перемогла у цій війні і одночасно її програла.

Це зветься перемогопоразка.

Завдяки героїзму українських військовослужбовців і добровольців, забезпечених зброєю західних союзників, Україна ціною величезних жертв досягла стратегічної перемоги над Росією, що буде увічнено на сторінках світової історії.

Водночас Україна програла цю війну з огляду на невідновні демографічні втрати й руйнування енергетичної та промислової інфраструктури.

Тільки несхитність українців, незмінність цілей цієї визвольної війни і здатність перетворити державу на об’єднаний жорсткими правилами військовий табір можуть дати змогу досягти справжньої перемоги над агресором.

3) Існує критична залежність України від фінансової та військової допомоги західних союзників на тлі роз’єднаності й нерішучості багатьох країн та їхньої залежності щодо Росії.

4) Україна не була готова (або надзвичайно погано приготована) до широкомасштабного вторгнення Росії.

5) Україна, яка не є членом НАТО і існує в «сірій» зоні безпеки, повинна відродити свій ядерний потенціал» (с. 160-168).

Четверта частина книги: «ЗАЗИРНУТИ У МАЙБУТНЄ» викликає неабиякий інтерес, враховуючи пророчі передбачення Юрія Щербака.

Так, у розділі «20. Майбутнє та його українські особливості» автор пише: «Амбівалентність майбутнього, його диявольська химерність полягає в тому, що майбутнього не існує, це – міраж, плід нашої уяви і водночас – невідома реальність, що невблаганно нависає над кожною людиною, окремими народами, державами й людством загалом. Як казав Блаженний Августин (354-430 роки), минуле, це наша пам'ять, а майбутнє – це наша надія.

Але надія – найпримхливіша істота і часто не приходить на побачення, висилаючи замість себе неочікуваних монстрів» (с. 169).

Колись абсолютний чемпіон світу Майк Тайсон казав: «У тебе може бути план на бій, але до першого пропущеного удару». Тримати удар, як це роблять вже 3,5 роки війни героїчні Збройні Сили і Сили оборони України, фактично весь український народ – це запорука нашого майбутнього.

Нинішнім і майбутнім державотворцям це послання автора:

«Україна, як держава вільна і демократична (?), повинна мати чітке бачення свого майбутнього, обов’язковими елементами якого є:

- перемога над Росією як важливий етап національно-визвольної боротьби українського народу проти Імперії зла;

- відновлення зруйнованої економіки та промислової і житлової інфраструктури;

- рішуче викорінення совєтсько-російських корупційних та олігархічних практик, побудова нової демократичної європейської держави;

- приєднання до НАТО і Європейського Союзу або побудова нового військово-політичного союзу (Міжмор’я або Балто-Чорноморська вісь), здатного захистити Україну від нової російської агресії;

- здійснення науково-технологічного прориву для забезпечення належного місця в конкурентному середовищі майбутнього;

- зміцнення духовно-національної єдності українського суспільства на засадах нового націоналізму, глибокого пізнання української історії, української мови і культури.

З усіх можливих моделей побудови нової української держави: соціалістичної, олігархічно-феодальної, ліберально-«безбрежної», націоналістично-авторитарної, диктаторської й інших – найперспективнішою для України вважаю модель нового українського ліберально-демократичного націоналізму європейського типу» (с. 170).

Саме на такій моделі побудовані найрозвиненіші демократичні країни світу – США, Канада, Велика Британія, Німеччина, Франція, Польща, Чехія, держави Скандинавії та інші країни. Усі ці країни є дружніми до України і безумовно поділяться своїм успішним досвідом.

У розділі «21. Закінчення війни» автор розглядає чотири варіанти:

А) Ядерна війна.

В) Поразка Росії, ліквідація Путіна.

С) Війна переходить у затяжну фазу нічиєї, Путін залишається при владі.

D) Україна програє війну.

Доля України вирішуватиметься на полі бою, а не за столом переговорів. Тобто переговори будуть, але після того, як війська вичерпають свої можливості та ресурси.

Найімовірнішим сьогодні проглядається варіант С, коли Україні доведеться робити дуже непростий вибір та йти на болісні компроміси. Багато несприятливих факторів вказують на те, що Україна може опинитися в ролі «урізаної» Німеччини (Федеральної Республіки Німеччина) чи навпіл поділеної Кореї (Республіка Корея проти Корейської Народно-Демократичної Республіки). Але навіть і в такому скаліченому вигляді (тимчасовому) важливо зберегти державну суб’єктність України, її Збройні Сили, союз з західними державами, здатність радикального оновлення й відродження науково-технологічного потенціалу» (с. 173-179).      

У розділі «22. Радикальне оновлення України» автор розглядає деякі аспекти оновлення (перезаснування) Української держави: «Військовий режим», «Конституція», «Політичні партії», «Новий український націоналізм», «Соціальна справедливість», «Збройні сили» (с. 180-192).

У розділі «23. Розколотий світ» автор пише: «Якщо не відбудеться докорінне реформування ООН, цю організацію чекає така ж безславна доля, що її попередницю – Лігу націй. Не виключено, що буде створено дві міжнародні організації – кожна з претензією на глобальне охоплення. Це ж торкається міжнародної фінансової системи, торгівлі, міжнародного арбітражу та інших досягнень епохи глобалізації. Звичайно, процес руйнування, зникнення старої епохи відбувається не одночасно. Нові часи вповзають поступово, різнотемпово в різних країнах і регіонах світу. Але зміни, про які йдеться, стали очевидними, перехід їхньої кількості в нову якість тільки підкреслила російська війна проти України, з якої починає свій відлік нова ера історії людства.

Україна – дивовижна і трагічна держава, яка опинилася в центрі світової історії» (с. 193-195).

 Здається, вперше з-поміж геостратегів XX-XXI століття (таких як Джон Арбетнот Фішер з Великої Британії; Фрідріх Ратцель з Німеччини; Джордж Маршалл, Збігнєв Бжезінський, Генрі Кісінджер із США) Юрій Щербак у розділі «24. Гіпотези позамайбутнього» взявся розсунути «завісу темряви, за якою ховається майбутнє, й поглянути вперед» (с. 196-208).

Гіпотези щодо позамайбутньої історії другої половини XXI-го століття (2050-2099 роки) стосуються ядерної війни; України, Росії, Китаю, США, Німеччини, Польщі, глобальної Півночі і глобального Півдня; взагалі – проблем існування людської цивілізації.

«Таким чином, людство стоїть на роздоріжжі: або ядерна війна з гарантованим кінцем історії, або – продовження життя з усіма його радощами, злигоднями, боротьбою і надіями.

Україна, вийшовши з війни внутрішньо згуртованою, провівши необхідне оновлення, перезаснування державних інституцій, керована сильними національними лідерами, зможе вижити в конкурентній боротьбі й зайняти гідне місце в європейській сім’ї народів.

Україна є й буде. На цьому стоїть наша вперта віра.

Пам’ятаймо пророцтво Юрія Липи:

Від того часу, від XVIII-XIX століть, зростає моральне значення слів: українець і Україна. Поморхли старі назви, нема гіпербореїв, нема русичів, нема козакорусів, минули їхні слави і честі, зате росте честь, розгортається слава українців. З тим словом є зв’язані слова: справедливість і правда.

Росія. Якби всі прокляття, послані українцями під час війни на Росію, росіян і Путіна, були матеріалізовані, цієї країни «рабів і господ» давно вже б не існувало. Але і без проклять Росія впаде після цієї Каїнової війни.

Україна буде реінкарнована, перезаснована і відроджена. Росію чекає внутрішня смута і фактичний розпад Імперії.

Чорні лебеді вже змахують крилами над Москвою-рікою» (с. 199-204).

Книга перекладена й англійською мовою. Спецслужби й аналітичні центри Китаю, США, Німеччини, Польщі та ін. самі все проаналізують.

«Позамайбутнє, за Юрієм Щербаком, принесе людству неймовірні й неочікувані зміни… Врешті-решт, аби припинити хаос і насильство, владу над світом захопить штучний інтелект, який об’єднає всі комп’ютери та електронні гаджети під своїм контролем. Проти цієї всюдисущої і безжальної влади спалахне багато повстань, але вони закінчаться поразкою, бо ступінь контролю з боку штучного інтелекту та різноманітних засобів і програм стеження за людиною забезпечить її надійне поневолення.

Штучний інтелект стане монопольним творцем літератури, музики, телевізійних психоделічних марень.

І автором політичних промов, виголошуваних роботами, до яких дослухаються комп’ютери всього світу. Новий електронний Інтернаціонал правитиме на Землі» (с. 208).  

Усі ці гіпотези є дуже серйозними і сьогодні вже ніхто не скаже, що вони є неможливими (неможливою вважали і війну Росії проти України, але вона розпочала невпинний відлік часу до позамайбутнього).

Чи є ще шанс? Світ, щоб вижити й розвиватися, повинен – просто зобов’язаний зупинити цю війну на умовах справедливості і правди; перейти до технології конструювання майбутнього і позамайбутнього, щоб уникнути жорсткого зіткнення з ним. Основою цієї технології може стати ноосферна теорія, розроблена в Україні. І світ рухався в цьому напрямку, провівши наприкінці XX-го – початку XXI-го століття три всесвітніх саміти з навколишнього середовища і сталого розвитку, де було консенсусом із 200 країн ухвалено Порядок денний на XXI століття.

25-й розділ книги «Замість епілогу. Необхідні доповнення» не можна читати спокійно, без сліз на душі. Фактично – це оголена сповідь автора про своє життя, про дороги і долі, про внутрішній світ і життєву позицію, про дарований долею досвід народознавства і українолюбства…

«Як письменник я намагався осягнути своє життя і час, в обмежених рамках якого я існував, сучасником і свідком яких подій я був. Я пережив три злами світової історії, три всесвітньо-історичних випробування України на міцність й виживання:

- Другу світову війну;

- розпад СРСР та проголошення незалежності України;

- початок Третьої світової війни, на якій вирішується доля України.

І я зробив свій життєвий вибір – служіння українській цивілізації, Києву, як її духовній столиці. Але при всіх лихих передчуттях я залишуся до кінця з вірою в остаточну перемогу моєї Вітчизни» (с. 209-214).

В частині п’ятій «НЕОБХІДНІ ДОДАТКИ» автор додає до основного тексту кілька своїх актуальних статей, розміщених у двомовному інтернет-виданні Українсько-Польського Незалежного Медіа Форуму – вільному голосі з України для Материка добра (www.uacenter.media).  

Отже, книга-явище Юрія Щербака «Рашизм і Третя світова війна України. Перемогопоразка України і падіння Росії» стає популярною й обговорюваною, залишає глибокий слід в літературі й політиці, має суттєвий вплив на суспільство і владу, впливає на цінності і погляди людей, відображає і водночас спричиняє значні зміни у світовій геополітиці. Чи не вперше у світовій класиці суворий, місцями жорстокий у своїй реальності, воєнно-історичний роман переплітається з літературним шедевром.

Жанр «ехо-відзиву» має на меті найбільш точно передати оригінальні думки автора й донести їх до широкого кола «любих» (Ю.Щ.) читачів.    

Василь ШЕВЧУК, професор міжнародного маркетингу, екс-міністр охорони навколишнього середовища та ядерної безпеки України

Джерело: Українсько-польський інформаційний центр «Незалежний Медіа Форум»

Детальніше »