Після Кіото. На кліматичному саміті в Катарі світ показав, що не може врятувати себе від глобального потепління

Конференція ООН з питань зміни клімату яка відбулась на початку грудня  в катарській столиці Доха завдала удару по економічній основі Кіотських угод - міжнародній торгівлі правами на викид в атмосферу вуглекислих газів.

Без економічної основи вся система Кіото виглядає не більш ніж декларацією про наміри, а для України це означає перспективу втратити головну перевага, яку вона отримала, підписавшись під Кіотськими домовленостями.

Можливість заробити на "торгівлі повітрям" свого часу подавалася як головний аргумент на користь ратифікації протоколу. Цифри називалися найрізноманітніші - від $ 50 млрд. до $ 100 млрд. Однією з головних причин провалу нинішнього саміту стала позиція делегації США. Глава американської делегації Тодд Стерн в черговий раз заявив, що його країна зараз не готова виділяти нові кошти на боротьбу зі змінами клімату.

Цього разу позицію Вашингтона підтримало і більшість інших розвинених країн. Навіть ЄС, який останні роки перебував на піку боротьби з глобальним потеплінням, визнав, що коштів на інвестиції в нові технології боротьби із зміною клімату більше немає. За даними Європарламенту, європейці зможуть зібрати ще $ 6 млрд. на допомогу країнам, що розвиваються, і це будуть останні гроші.

З іншого боку, країни Азії, Африки та Океанії в черговий раз нагадали, що рік тому на зустрічі в південноафриканському Дурбані їм пообіцяли до 2020 року виділити $ 100 млрд. допомоги. Ці вимоги підтримали і Індія з Китаєм - саме на їх території знаходяться 16 заводів, викиди від яких складають 40% всіх парникових газів у світі. У результаті переговори, що тривали майже шість років між 194 державами, знову зазнали фіаско.

Навіщо ж знадобилося американцям (мало хто сумнівається в тому, що ідея альтернативного угоди належить США) робити підкоп під Кіотські угоди? Ну не підписали і забули, як мовиться, не їх проблема. Але причини, зрозуміло, є. Причому причини як економічні, так і політичні.

Антикіотізм

Ще в 2007 році представники більшості країн світу збиралися в Балі, де вперше озвучили бажання до закінчення першого періоду Кіотського протоколу підписати новий документ з більш амбіційними цілями. Тоді, на думку глави дослідницької служби National Center for Policy Analysis Стерлінга Бруннета, розвинуті країни могли дозволити собі говорити про екологію і роздавати обіцянки. "Особливо ЄС, який в Балі обіцяв знизити свої викиди до 2020 року на 30%. І постійно переконували США, що потрібно зробити те ж саме", - розповідає експерт "Інвестгазеті". Вашингтон тоді проігнорував конференцію, пояснюючи це тим, що не ратифікував Кіотський протокол, і скорочення викидів завдадуть удару по економіці країни. Виступаючи в кінці 2007 року перед Конгресом, Джордж Буш заявив, що економічні втрати від такого кроку можуть скласти 3% ВВП.

З настанням кризи головною зміною у світовій екологічної дипломатії було те, що країни, що розвиваються почали ще наполегливіше просити грошей. Представники Ліги неприєднаних держав заявили, що найбіднішим країнам потрібно отримувати не менше $ 40 млрд. на рік, щоб тримати ситуацію під контролем. Крім того, країни відчули, що потрібно швидко підписувати новий договір, щоб отримати уявлення про те, що буде далі з земним кліматом.

Але на першому ж великому саміті в Копенгагені в 2009 році відбувся гігантський провал. Країни ні про що не змогли домовитися. На думку Джонатана Ліна з Intergovernmental Panel on Climate Change, лідери ЄС, які організували цей саміт, переоцінили прагнення США до реформ під керівництвом тоді тільки обраного Барака Обами. Крім того, до саміту в ООН підготували доповідь, згідно з якою тільки Європа намагається виконувати свої екологічні зобов'язання, але і вона далека від того, щоб скоротити свої викиди на 8% в порівнянні з 1990 роком. Решта ж держав просто використовують екологічні проекти для того, щоб отримувати міжнародну допомогу.

Наступні два роки змінили і позицію ЄС. На саміті в Дурбані (в 2011 році) делегація Євросоюзу заявила, що з $ 20 млрд., які ЄС виділив на допомогу Африці, тільки 30% коштів було витрачено на екологію. Інші зникли.

Тоді ж експерти стали помічати, що в Брюсселі все менше говорять про зміни клімату та все більше думають про те, як би списати борги проблемних економік. "Якщо раніше в ЄС говорили, що зможуть дати гроші на мінімізацію наслідків зміни клімату і самі будуть вести політику зниження викидів, то тепер ця риторика змінилася. Адже в одній тільки Великобританії переоснащення енергетики буде коштувати до $ 17 млрд. у наступні 10 років ", - говорить Тіммонс Робертс, старший аналітик Інституту Брукінгса.

У США, як і раніше, скептично ставляться до всіх міжнародних екологічних ініціатив. Крім того, на думку експертів Ради з зовнішньої політики, зараз в Палаті представників переважають республіканці, а вони завжди були проти виділення грошей на боротьбу зі зміною клімату. Тому на зустрічі в Катарі США заявили, що також не будуть брати на себе додаткові міжнародні зобов'язання, а краще самі знизять викиди. Тим більше що міжнародні гроші йдуть в  далеко не бідні країни.

"Виживання найтовстіших"  - скульптура данського художника Йенса Галшіота в гавані Копенгагена. Скульптура являє собою гладку фігуру богині правосуддя, що символізує багатий індустріальний світ, яка сидить на спині худого, виснаженого африканця. (AP/Peter Dejong)

Проте професор британського Букінгемського університету Джуліан Морріс вважає, що вся справа у великій політичній грі. Ініціатива Вашингтона дійсно схожа на спробу вивести азійські економіки, і в першу чергу китайську, з під контролю Кіотського протоколу. За нинішнього ступеня інтеграції стан американської економіки багато в чому залежить від стану економік азійських "тигрів". І США не зацікавлені в різкому зниженні економічного зростання в Азії, і зокрема в Китаї.

Ще менше вони зацікавлені в тому, щоб Китай в рамках кіотського процесу потрапив під контроль якоїсь "третьої сторони" - скажімо, ЄС.

У цьому інтереси США розходяться з європейськими. Євросоюз, економіка якого є слабшою від американської, прагне обмежити можливості Китаю, чиї товари широкого вжитку за рахунок низьких цін успішно конкурують з європейськими на світових ринках. А обмеження на техногенні викиди за Кіотською угодою могли б стати зовнішнім гальмом зростання китайського виробництва.

Багаті проти багатих

Головними одержувачами міжнародної допомоги в сфері екології залишаються країни, що розвиваються, на чолі яких стоять Китай та Індія. Зараз це особливо дивно, так як Пекін хоче зайняти місце другої за обсягом економіки в світі, а ВВП Індії за 10 років зріс майже на 100%.

Разом з тим ці гіганти знаходяться в одній групі з острівними "карликами" Науру або Мальдівськими островами, які повільно йдуть під воду. А економічна допомога розподіляється нерівномірно.

З іншого боку, розвинуті країни самі пообіцяли довести до 2020 року розмір економічної допомоги до $ 100 млрд. Але поки змогли зібрати лише $ 11 млрд. У 2013 році доведеться виділити ще $ 21 млрд., а в 2015-му сума "пожертвувань" складе не менше $ 41 млрд. В умовах кризи зробити це буде практично неможливо. Тому в Катарі розвинені держави запропонували знизити обсяг допомоги до $ 60 млрд. Китай, у свою чергу, намагається сформувати і свій внутрішній ринок квот по викидах парникових газів. Пекін спочатку не брав на себе зобов'язань по скороченню викидів і тому зараз активно може постачати свої квоти на світові ринки. І, за прогнозами Всесвітньої організації співробітництва та розвитку, до 2020 року Піднебесна зможе зайняти більше 46% світового ринку квот. При цьому Китай ще й отримує міжнародну допомогу.

"Саме тому розвинені країни хочуть переглянути всю систему боротьби з потеплінням. Вона, швидше за все, буде базуватися на внутрішніх реформах в самих країнах і двосторонніх договорах", - вважає Стерлінг Бруннет.

Чорний день календаря

Позиція України на екологічному саміті виглядала, м'яко кажучи, консервативно, відстоюючи право і надалі торгувати невикористаними квотами. Київ в рамках Кіотського протоколу отримав квоту на рівні викидів 1990 року. І зараз, за ​​даними екологічних організацій, досяг лише 41% викидів від цього рівня. Тому зараз Україна намагалася отримати дозвіл торгувати квотами до 2020 року, якими не змогла скористатися раніше. У Катарі їй не вдалося провести це рішення, і тепер ситуація для країни істотно ускладниться.

Українська делегація під керівництвом міністра екології Едуарда Ставицького так і не домоглася права вільно торгувати залишившимися квотами

Японія, Іспанія, а також низка інших основних покупців квот на глобальному ринку публічно зобов'язалися більше не купувати чужі тонни СО2, а спробувати зберегти власні викиди. Крім того, в останні роки на ринок вийшли Росія, Канада і Нова Зеландія, які хочуть отримати до 2015 року не менше 40% ринку.

А Україні тепер буде складніше витрачати гроші, які вона отримує на екологічні проекти. У майбутньому, на думку більшості експертів, новий договір навряд чи буде підписаний. В кінці 2012 року, коли закінчиться перший етап Кіотського протоколу, світ опиниться в ще більшому невіданні щодо свого екологічного майбутнього. За даними ООН, незабаром на боротьбу з потеплінням треба буде витрачати не менше $ 15 млрд. на рік. І ця сума зростатиме з року в рік. Але навіть у цих умовах політики не поспішають домовлятися, сподіваючись, що кліматичного колапсу не станеться.

Джерело: investgazeta.net

Детальніше »

Китайське Гуачжу: Е-звалище номер один на планеті

Щорічно у світі виробляється 50 млн. тонн "електронного сміття" - старі комп'ютери, телефони, факси, принтери, і т.п. 70% цих відходів надходять до наймасштабнішого звалища в світі - до китайського містечка Гуачжу в провінції Гуандун. Гуачжу не рідко називають - найбруднішим містом на Землі. Наприклад, ГДК по свинцю тут перевищено в 370 разів.

Переробку небезпечних, "Електронних відходів" регулює "Базельська конвенція про контроль за транскордонним перевезенням небезпечних відходів та їх видаленням" від 1989 року. В Європейському Союзі діє акт Waste Electrical and Electronic Equipment Directive, який диктує норми по збору і переробці всіх типів електроніки. У США діють як федеральні, так і локальні закони про контроль обороту e-waste. Крім того, в ЄС переробку Е-сміття регулює акт RoHS (Restriction of Hazardous Substances). Цей акт складений так, що практично робить неможливим переробку старої електроніки - фактично на фабриках, що переробляють сміття, не можна зберігати свинець, ртуть, кадмій, шестивалентний хром, полібромовані біфеніли і полібромовані дифеніли. Тому і європейцям, і американцям дешевше відправити "електронне сміття" в країни Третього світу, а не вкладати мільярди доларів в безпечні екологічні заводи.

Тільки один приклад. США - є світовим лідером по кількості споживання електроніки, тут діють лише 3 заводи з переробки "електронного сміття", потужність найбільшого з них - всього 70 тисяч тонн.

70% таких відходів вивозиться в Китай (тобто близько 35 млн. тонн), ще 20% припадає на декілька країн Африки (Нігерія, Гана), решта - на Бразилію, Індію та ще низку країн.

У самому Китаї 80% "електронного сміття" припадає лише на одне місто - Гуачжу, розташоване у південній провінції Гуандун.

Тутешнє звалище займає 52 квадратних кілометри, та ще близько 15 кв. км - в 4-х навколишніх селах. На цих звалищах працює 300 тисяч осіб.

90% працівників розбирають комп'ютери, принтери, телевізори тощо прямо голими руками. Основний метод виділення тих чи інших металів і компонентів - просте обпалення електроніки. Як правило, кожен день на сміттєзвалищі горить близько 100 великих багать. Потім вже сортуються "випалені" мідь, свинець, і т.п. Сплави, які містять дорогоцінні метали (срібло та золото), йдуть далі на очищення в примітивні лабораторії. Як приклад, кислотні ванни для очищення мікросхем знаходяться прямо на березі річки Ліанжань, а цей їдкий розчин потім зливається в саму річку.

Загалом, переробка старого комп'ютера, архітектури 486, приносить до 20 доларів доходу. Однак працівники отримують дріб'язок  Як правило, їх зарплата становить 3-6 доларів на день, при 10-12 годинному робочому дні та 6-денному робочому тижні.

80% працівників Е-звалища страждають від неврологічних, легеневих або шкірних захворювань. Свинцю в крові дітей Гуачжу міститься на 88% більше норми. По вмісту свинцю і міді в грунтах ГДК перевищено в 370 і 115 разів відповідно. По діоксину перевищення ГДК - у 130 разів. Вода в радіусі 60 км від Гуачжу непридатна для пиття, і її доводиться завозити в місто в автоцистернах.

У грошовому вимірі, бізнесмени Гуачжу заробляють на Е-смітті близько 3 млрд. доларів на рік.

Джерело: ttolk.ru та china-pix.com

Детальніше »

В Швеції дефіцит сміття

Швеція є однією з небагатьох країн, де для опалення численної кількості житлових будинків використовуються відходи, які спалюються і зараз у країни актуальною є незвичайна проблема - дефіцит цих самих відходів. Шведські звалища повністю спорожніли, а сміттєві ресурси вичерпані.Здавалося б - прекрасний стан речей - аж ні! Тепер ця північна скандинавська країна просить допомоги у своїх сусідів, імпортуючи сміття, в більшою мірою, з Норвегії. Країна опинилася в настільки жалюгідній ситуації, що владі щорічно доводиться закуповувати близько 800 000 тонн відходів.

Програма переробки відходів почалася ще в сорокових роках минулого століття, з тих пір Швеція досягла значних успіхів в спалюванні сміття, навіть, можна сказати, занадто - зараз на звалищах залишилося близько 4-х відсотків усіх відходів країни. Щороку Швеція спрямовує на різні потреби, найчастіше на опалення, близько 2 млн. тонн сміття, завдяки чому тепло відчувають жителі 800 000 шведських будинків, а 250 тисяч будинків таким чином отримують електрику. Але, як бачимо, такої кількості сміття країні не вистачає.

З метою вирішення такої незвичайної проблеми керівництво Швеції підписало ряд домовленостей з Норвегією, у якої буде забиратися частина відходів, які забезпечать Швецію теплом і електрикою, а значить затишком і комфортом. Що стосується попелу, який є кінцевим продуктом процесу спалювання та містить, до слова, незліченну кількість токсичних речовин, то він у підсумку повертається назад до Норвегії, а все тому що, країна не може дозволити собі спалювати відходи, на відміну від їх експортування.

На разі влада Швеції налагоджує контакти з Італією, Болгарією, Румунією, країнами Прибалтики, які багаті на звалища, з приводу транспортування відходів.

Як Швеція «дійшла» до цього? 

Швеція, як і багато країн Європейського Союзу, ділить сміттєві відходи за категоріями. Цьому вчать дітей ще у дитячих садках, за порушення цього правила встановлені пристойні штрафи. Відходи сортують по контейнерах: паперове сміття, старі батарейки і лампочки, кольорове і біле скло, алюмінієві банки, садові відходи та опале листя. Поширюється дане правило і на більш габаритне сміття, для якого по країні працюють спеціальні пункти прийому: для старих меблів, будівельних матеріалів, побутової техніки. Громадяни зобов'язані привозити його самостійно, здаючи безкоштовно. Один подібний пункт функціонує на 10-15 тисяч мешканців, загальна кількість їх сягає 700 по всій Швеції.

Столиця Швеції Стокгольм забезпечується енергопостачанням практично повністю за рахунок сміття. Відходи поділяють на різні частини, одна з яких йде на вторсировину, одна - на виробництво біогазу або переробляється під час спалювання в електрику або тепло. Подача електрики і тепла в Стокгольмі на 45 відсотків забезпечена саме переробкою відходів, а, якщо говорити про масштаби країни, то його частка в енергозабезпеченні досягає 20 відсотків. Завдяки даній програмі шведська столиця стала однією з найчистіших і зелених столиць світу, не зважаючи на розташування п'яти станцій по збору сміття, а також заводу по його спаленню.

Варто відзначити, що переробка сміття - задоволення не з дешевих і на досягнення сьогоднішніх результатів країні знадобилося дуже багато часу, однак шведи не шкодують грошей на вирішення проблем навколишнього середовища, йдуть на все лише б поліпшити якість і життя і подбати про екологію.

За один рік, як підрахували експерти, людина виробляє 3000 кг сміття, а тільки після виготовлення одного мобільного телефону залишається близько 75 кілограм відходів, а значить цей ресурс буде в наявності завжди. На сьогодні цей проект мало популярний у світі, а багато країн з великим задоволення продають Швеції свої відходи. В їх число входять Норвегія, Німеччина , Об'єднане британське королівство.

Говорячи про ситуацію в відходами в країнах СНД, які, на жаль, завалені звалищами, шведи дуже оптимістичні, стверджуючи, що подібні «зелені» проекти реально реалізувати в будь-якому куточку світу, хоча для нас вони поки що є нездійсненною ілюзією зважаючи на відсутність належної мотивації, доводитися сподіватися тільки на свідомість громадян.

Джерело: profi-forex.org

Детальніше »

Єврокомісія змінює пріоритети у виробництві біопалива

Єврокомісія хоче обмежити виробництво біопалива із сільськогосподарської продукції, водночас збільшити його випуск із біо- та сільгоспвідходів, - йдеться у спільній заяві єврокомісарів з питань клімату та енергетики Конні Хедегора та Гюнтера Еттінгера.

При цьому випуск палива із продовольчих культур планують скоротити на 5%, а виробництво з відходів - наростити на 10%.

Джерело: 24tv.ua

Детальніше »

Світ відходів і Україна в ньому

Проблема відходів супроводжує Україну протягом усіх років її незалежності. Проте «у світі відходів» перебуває не лише вона, а й, фігурально висловлюючись, увесь світ. Разом із зростанням економіки, населення та сфери споживання відбувається швидке збільшення як обсягів, так і видів відходів, передусім промислових, побутових, а в останній час, зокрема, відходів електричного і електронного обладнання, батарей, зношених шин, транспортних засобів тощо.

За даними Європейської економічної комісії ООН, у період з 1996-го по 2007 рік загальний обсяг відходів у країнах ЄС та Європейської асоціації вільної торгівлі зростав на 2% щороку. Останнє особливо стосується твердих побутових (муніципальних) відходів — їх утворення у світі перевищило починаючи з 2007 року 2 млрд. тонн, а темпи щорічного зростання досягають 7%.

Як зазначено у доповіді «Захист навколишнього середовища Європи», «економічне зростання і споживання виявилися значно більш сильним визначальним фактором для генерування відходів, ніж усі ініціативи і заходи з його попередження». Інакше кажучи, відходи продемонстрували, що вони «сильніші» за уряди. Разом з тим стрімко розвивається рециклінг відходів, і на цій базі в усіх розвинених країнах створюється фактично нова індустрія. Вторинне ресурсокористування дедалі більше стає органічною складовою цивілізаційного розвитку і одним із найважливіших векторів побудови «зеленої» економіки.

Показники утворення і накопичення відходів в Україні є чи не найпоширенішою «страшилкою», що має засвідчувати загрозливість екологічної ситуації в країні. Певні підстави для цього, зрозуміло, є, проте неповнота статистики робить відповідні оцінки суперечливими. Мінприроди України у своїх документах, зокрема в національних доповідях про стан навколишнього природного середовища, оперувало останніми роками цифрою накопичення відходів у 35—36 млрд. тонн. У питомому виразі це становило понад 50 тис. т/км2 та більш як 750 тонн на кожного жителя. Оцінка щорічного утворення — від 670 до 770 млн. тонн — відповідала 15—17 тоннам відходів на душу населення.

Усі зазначені показники інтерпретувались як безпрецедентні для Європи. Вони підкріплювалися даними про повторне зростання відходів в Україні починаючи з 2000 року. Проте одночасно наведені оцінки виконували певну спекулятивну роль. Виключні, начебто, масштаби проблеми відходів не тільки були демонстрацією «унікальності», а й слугували індульгенцією за відсутність прогресу у її розв’язанні.

Наше завдання полягає у більш прагматичному і відстороненому погляді на справжній стан і зміст проблеми відходів. У відповідних оцінках спиратимемося як на сучасну європейську статистику відходів, так і на оновлену вітчизняну. Слід зазначити, що формування повноцінної європейської статистики припадає лише на початок 2000-х років, системні дані з’явилися з 2006 року. Цьому процесу сприяло прийняття Європейського класифікатора відходів (List of waste). Реагуючи на європейські підходи, Державна служба статистики України теж вдалася до перегляду статистичного обліку відходів, хоча послідовності в цьому їй забракло.

Починаючи з 2010 року перехід на нову форму статистичного обліку в Україні дав змогу внести суттєві, хоча й не в усьому однозначні, зміни в оцінку ситуації з відходами. Згідно із зазначеним обліком річний обсяг генерування відходів становив 419,2 млн. тонн, а обсяг накопичення у «спеціально відведених місцях чи об’єктах» — 13,27 млрд. тонн. Тобто значно менше, ніж у попередніх звітах.

Та натомість в оновленій статистиці виник новий парадокс. Усі утворені відходи опинилися у статусі небезпечних. За їх обсягом Україна перевершила всю Європу разом із Росією. Це спричинила успадкована ще з радянських часів градація всіх відходів на чотири класи небезпеки. Так чи інакше офіційна належність 419,2 млн. тонн відходів до категорії небезпечних здатна налякати — адже в усіх країнах ЄС-27 їх утворюється лише близько 100 млн. тонн (табл. 1). Якщо базуватися на європейських стандартах, то фактично в Україні до категорії небезпечних мають потрапляти тільки відходи І—ІІІ класів небезпеки. А їх утворення, приміром, у 2010 році становило 1,66 млн. тонн, тобто приблизно 2% від таких у ЄС-27. Відтак, що раніше Україна перейде на європейські стандарти, то адекватніше ми сприйматимемо ситуацію у нашому домі.

Загалом може скластися враження, що Україна перманентно бореться за сумнівну честь бути унікальною по відходах — як за їх обсягом, так і за небезпечністю. Однак, якщо Україна і є унікальною, то швидше за дефіцитом уваги до вирішення тих завдань, що постали перед нею. Навіть попри те, що Україна першою серед країн СНД ухвалила Закон «Про відходи» (1998 рік) і у 2000 році на законодавчому рівні затвердила загальнодержавну Програму поводження з відходами на період до 2005 року. Адже за підсумками Рахункової палати України від 2006 року, заходи програми було профінансовано щонайбільше на 4—5%, і це засвідчило її практично повний провал.

Верховна Рада України, реагуючи на ситуацію, у 2007 році прийняла спеціальну постанову про необхідність розробки іншої програми поводження з відходами. Однак робота загальмувалася, попри її імітацію.

Нарешті у травні 2011 року пролунав майже «окрик» президента на адресу уряду — його доручення «Щодо підвищення ефективності реалізації державної політики у сфері поводження з відходами» із зобов’язанням до 1 грудня 2011 року «забезпечити підготовку і внести в установленому порядку на розгляд Верховної Ради України законопроект про загальнодержавну програму поводження з відходами в Україні».

Повертаючись до національних особливостей проблеми відходів, звернемося до табл. 1. З її даних випливає, що частка України в генеруванні відходів у загальноєвропейському регіоні приблизно збігається або незначно перевищує частку населення. Домінуючі обсяги належать у такому вимірі країнам ЄС-27 та Росії. Крім України, відносно високі абсолютні показники утворення відходів характерні для Німеччини, Франції, Великобританії, Болгарії (від 190 до 372,8 млн. тонн), і деякі з цих країн впритул наближаються до України з її 419,2 млн. тонн.

У порівняльному контексті найцікавішими виявляються питомі показники утворення відходів на одну людину (рис. 1). Ці дані свідчать, що Україна «безжально» втрачає першість у генеруванні відходів і разом з нею — свою екстремальність. Чи міг раніше хтось припустити, що в Україні утворюється менше відходів, ніж в Естонії, Болгарії та Румунії і навіть у Швеції та Фінляндії. Але достовірність даних Євростату поза сумнівом.

За тим же джерелом, у країнах ЄС-27 генерування відходів становить у середньому 5,2 т/людину проти 9,2 т/людину в Україні. Однак і тут є певні несподіванки. Якщо зі складу України «виключити» лише Дніпропетровську область, то показник утворення відходів на одну людину по решті території одразу впаде до 3,2 тонни і ми стаємо таким чином однією з найблагополучніших країн Європи. Якщо ж додатково «вилучити» Донецьку область, то питомий показник зменшиться до 2,1 т/людину, і за його величиною рівних Україні майже немає. Хіба що Словаччина та курортна Хорватія.

Подальший аналіз свідчить, що всі країни Європи з високими абсолютними показниками генерування відходів «завдячують» цьому насамперед гірничодобувній промисловості, тобто мінеральним відходам. У Болгарії це пов’язано з масштабним видобутком лігнітів (з великими обсягами розкривних робіт), в Естонії — горючих сланців і т. ін.

Україна — не виняток. Вона знаходиться в одному ряду з іншими індустріально розвиненими країнами, а наявна відмінність породжувалася великомасштабним видобутком корисних копалин та їх первинною переробкою (що зосереджені саме в Дніпропетровській і Донецькій областях). Домінуюча частка відповідних відходів належить до категорії інертних і нейтральних. Тобто виключно кількість відходів не може розглядатися як критичний параметр. Що ж тоді є ключовою проблемою у цьому сенсі?

У пошуках відповіді звернімося до окремих видів чи груп відходів, насамперед твердих побутових і небезпечних. Таким чином ми наближаємося до суті питання, але знову-таки — не за кількісними показниками відходів. Тверді побутові (муніципальні) відходи, на відміну від промислових, характеризуються виключно розосередженістю, і на сьогодні саме вони найбільше «муляють очі» і перебувають у центрі уваги. Обсяги їх утворення у світі, як зазначалося, безперервно зростають. У ЄС-27 цей показник становив у 2009 році майже 260 млн. тонн. Відносно нього українські обсяги — 11 млн. тонн (а за останніми даними Мінрегіонбуду — 13 млн. тонн) — це лише 4%.

На запитання, чому саме ці відходи опинилися у центрі уваги і уряду, і місцевої влади, і громадськості, відповідь можна знайти у табл. 2. Інфраструктура поводження з ними у нас, на відміну від ЄС, перебуває в зародковому стані. Домінуюча частка відходів нагромаджується на екологічно небезпечних звалищах. У результаті втрачаються і ресурси, і чисте природне середовище. Наприклад, у Чернігівській області, де добросовісно підійшли до обліку, налічується майже 800 сміттєзвалищ. З них 26 є формально полігонами для складування, а 771 — сільськими чи селищним сміттєзвалищами. В Україні щороку виникає до 35 тис. подібних стихійних звалищ.

На сьогодні питомі показники утворення побутових відходів на душу населення становлять в Україні щонайбільше 310—330 кг/рік (а формально за обсягами їх вивезення — лише близько 280 кг). У країнах ЄС цей показник коливається в межах від 316 кг у Чеській Республіці, до 833 кг — у Німеччині, а в середньому становить 513 кг. Тобто в Україні утворення цих відходів з розрахунку на душу населення перебуває на нижній межі європейського діапазону.

Проте нас очікує практично подвійне зростання їх обсягів з усіма відповідними наслідками. Розходження з Європою знову ж таки стосується не кількості побутових відходів, а відсутності належних засобів поводження з ними, зокрема роздільного збирання і рециклінгу. Додам, що в країнах ЄС поводження з цими відходами еволюціонує в останнє десятиріччя у напрямку поступального зниження частки спалювання і захоронення на полігонах, хоча в абсолютному вимірі зазначена частка залишається ще досить великою (див. табл. 2).

Небезпечні відходи в Україні — це передусім непридатні пестициди та агрохімікати, що розосереджені на тисячах занедбаних складів по всіх областях. Проблему їх знешкодження Україна вирішує 12-й рік. Навколо неї встигли нагородити багато спекуляцій. Тільки піднявши цю проблему на рівень національної, ми змогли зрушити її з місця. Між тим слід нагадати, що не менше, ніж в Україні, непридатних пестицидів було накопичено також в Росії, Узбекистані, навіть у Польщі. У світі, за даними ФАО, обсяг зазначених відходів сягає 500 тис. тонн.

Хай там як, але після добрячого доїння бюджету і навіть резервного фонду Кабміну ми маємо на цей час запевнення Мінприроди України в тому, що у 2012 році останній склад з непридатними пестицидами і агрохімікатами буде ліквідовано. Це ж начебто стосується і таких екстремальних у безпековому аспекті об’єктів, як накопичення гексахлорбензолу на полігоні біля Калуша, мононітрохлорбензолу в Горлівці, берилієвмісних відходів у Києві, токсичних нафтошламів поблизу Львова. На черзі стійкі органічні забруднювачі — відходи широкого спектра номенклатури, що містять поліхлоровані біфеніли і які мають бути ліквідовані згідно з Національним планом виконання Стокгольмської конвенції. Крім того, медичні відходи, гальваношлами і низка інших.

Таким чином, в Україні, хоча і зі значним зволіканням у часі, загалом вживаються заходи, спрямовані на поступову ліквідацію осередків найнебезпечніших відходів. Обсяги фінансування з державного бюджету протягом останніх двох років значно збільшилися. З іншого боку, це фінансування мало значною мірою разовий субсидійний характер.

Дії уряду і місцевої влади щодо відповідних заходів і цільових витрат залишаються фрагментарними і навіть авральними.

Орієнтація на оплату послуг із знешкодження відходів майже виключно закордоном є стратегічно недалекоглядною. Це зумовлює не тільки необхідність спрямувати на ці цілі значні обсяги коштів з державного і місцевих бюджетів, а й блокує створення власної інфраструктури.

Чому стратегія недалекоглядна? Тому що небезпечні відходи — це безперервний щорічний потік із тисяч підприємств. Їх знешкодження без наявності національних потужностей стане для економіки непомірно витратним. У Німеччині, наприклад, утворюється найбільше в Європі звалище небезпечних відходів — близько 20 млн. тонн (проти приблизно 2 млн. тонн в Україні). Але екологічною катастрофою там не переймаються. Вони згодні брати на знешкодження навіть наші відходи. Відтак, орієнтуючись на закордон, Україна пішла швидким, але стратегічно збитковим шляхом, і, схоже, що значну роль у цьому виборі відіграло бажання отримати політичні дивіденди.

Українські екологи з іронією називають ці підходи «утилізацією по-українськи».

Потреба у власних потужностях зі знешкодження небезпечних відходів очевидна. У 2011 році Мінприроди в черговий раз декларувало намір створити відповідний полігон у центральній Україні. У цьому контексті не викликає розуміння позиція тепер уже колишнього міністра М.Злочевського, (газета «День», №43 від

13 березня 2012 року). Він, зокрема, заявив, що ми начебто задешево вивезли на знищення з Горлівки мононітрохлорбензол і таким чином зекономили на будівництві заводу, який коштував би 30—40 млн. дол. Польща, як виявилося, може дозволити собі мати відповідні потужності, а Україна — обійдеться і буде «чистою» без них. Чи це не самообман?

Україна останнім часом демонструє зростаючу рішучість щодо вирішення проблеми відходів. Свідченням цього є безпосередня увага до цих питань і президента, і прем’єра, і профільного міністра. Активізуються зусилля уряду, спостерігається позитивна динаміка відповідних заходів. За дорученням президента та згідно з Національним планом дій з охорони навколишнього природного середовища на 2011—2015 роки передбачено розробку і впровадження системи поводження з відходами упаковки, відпрацьованими мастилами, шинами та гумою, зношеними транспортними засобами, відходами електричного та електронного обладнання, акумуляторами і батареями.

Справа з рециклінгом в Україні виглядає, так би мовити, не дуже погано.Близько 1 млн. тонн ресурсоцінних відходів (переважно макулатури та склобою) уже залучено у переробку. Значною мірою ми маємо завдячувати цьому системі заготівлі, яка склалася ще в радянські часи і яку ми, власне, успадкували. Ринкові умови сприяли зростанню сфери заготівлі і переробки відходів. У ній налічується вже понад 1500 підприємств. По суті, формується нова галузь і відбувається освоєння нових ресурсних джерел. Залишилося зазначити, що в країнах ЄС у сфері рециклінгу формується 0,4—0,6% їх чималого ВВП, тут задіяно понад 1,5 млн. працюючих, а грошовий оборот сягає 100 млрд. євро. Останнім часом європейці взагалі полюбляють називати себе «суспільством рециклінгу».

В Україні наразі ключову роль починає відігравати уже згадана Загальнодержавна програма поводження з відходами. У липні її планували на розгляд Верховної Ради України. В її контексті найбільш суперечливо сприймається застосування сміттєспалювальних технологій. Адже в країнах ЄС прослідковується стійка тенденція до зниження частки спалювання (табл. 2). Сучасні технології роблять сміттєспалювання достатньо конкурентним бізнесом. Але треба брати до уваги, що відповідні технологічні підходи є одними з найбільш витратних (та й ризикованих). Вони можуть застосовуватися у разі потреби досягти швидкого результату та в окремих випадках. Можливо, саме подібні сподівання і пов’язуються з реалізацією національного проекту «Чисте місто».

Створення інфраструктури поводження з відходами — це надзвичайно масштабне завдання національного рівня. Згідно з оцінками Мінрегіонбуду України, оприлюдненими на його нещодавній колегії, тільки першочергова потреба у фінансуванні сфери твердих побутових відходів становить орієнтовно 160 млрд. грн. За цією сумою — 60 сміттєсортувальних заводів, 30 заводів з біолого-механічного перероблення, 30 заводів з утилізації та чимало інших об’єктів.

За сучасних умов вкрай недалекоглядним є надміру покладатися на залучення іноземних інвесторів. Стратегічно постає головне завдання — створення власної промислової і конструкторсько-технологічної бази, націленої на створення інфраструктури поводження з відходами.

В Україні, незважаючи на певний поступ у розв’язанні проблеми відходів,стратегія поводження з відходами залишається несформованою. Нестійкою залишається фінансова безпека цієї сфери, що має особливо насторожувати. Загалом же в цьому сенсі слід менше спекулювати екстремальністю ситуації, не вирішувати проблеми авральним шляхом, а, виходячи із стратегічних підходів і міжнародно вивіреного досвіду, формувати прагматичну національну політику. Саме тому відповідна загальнодержавна програма, її подання і розгляд у Верховній Раді України не повинні залишатися поза увагою громадськості.

Джерело: «Дзеркало тижня. Україна» №25

Детальніше »